Богдан Вікторович Коломійчук - Візит доктора Фройда

що шукає дрібні монети в кишені, а насправді намагався крадькома розгледіти старця як слід. Врешті, діставши кілька шелягів, підійшов до нього і поклав гроші в простягнуту руку.

— Bóg zaplać,[24] — промовив той.

— Хтозна, — відповів комісар.

Жебрак з-під лоба зиркнув на нього, але змовчав.

— Мені потрібен бургомістр, — тихо сказав Вістович.

— В ратуші, прошу пана.

— Ти знаєш, про кого я, — сказав комісар. — Ти ж сам... зі старійшин, чи не так?

— Хай іде собі пан... Гадки не маю, про що пан говорить.

— Мене звати Адам Вістович, — сказав поліцейський, — бургомістр знає це ім'я. Перекажи, що я почекаю у кнайпі «Під білим вепром». Справа дуже пильна.

Не дослухавши відповіді, комісар подався вгору до вулиці Гарнцарської, яку не так давно назвали вулицею Мохнацького, однак, як це часто буває, нова назва не прижилася, і мешканці й надалі користувалися старою. Саме тут була кнайпа, про яку згадав Вістович. Власне, місце брудне й неохайне, і мало хто з пристойних городян наважилися б з'їсти тут навіть сухаря, але кнайпа ця була єдиною в околиці, тож і мала сяких-таких відвідувачів.

Комісар всівся за стіл і попросив принести кави, проте йому відмовили, сказавши, що кава закінчилася. Не знайшлося також і пива, отже, лишалось замовити горілку і хліб зі смальцем до неї.

Горілка виявилась якоюсь надміру пекучою, хліб глевким, а смалець смердів мертвечиною, тож Вістович ледве стримав нудоту і зарікся будь-що тут замовляти, навіть якби дивним чином ще раз потрапив колись у цю кнайпу.

За годину кельнер підійшов до нього вдруге і запитав, чи не бажає той іще чогось. Комісар категорично відмовився, принагідно попросивши передати кухарю, аби той сам спробував гівно, яке готує. Навіть якщо це звичайна канапка зі смальцем. Кельнер відповів, що Вістович може зробити це сам, і запропонував йому спуститися додолу, де була кухня. Трохи здивований такою сміливістю, комісар, втім, рішуче підвівся і пішов слідом за кельнером.

Проте у напівтемному підвалі виявився лише громіздкий стіл, за яким, щоправда, дійсно сидів худорлявий згорблений чоловік з чималим ножем у руках, а поруч нього лежала розкраяна хлібина і бовванів відкритий слоїк. Слід було думати, що у слоїку містився смалець.

— Кажеш, канапка моя не сподобалась? — хихотнув чоловік за столом, коли Вістович став навпроти нього. — А шкода... Я, курва, старався тобі догодити... Смалець, звісно, старий... — тут він втягнув носом повітря неподалік слоїка. — Але ти однаково міг би добирати слова.

— Горілка була непогана, — збрехав комісар.

— Так, ми навчилися переганяти різноманітний мотлох, — повідомив чоловік з ножем, і Вістович почав здогадуватись, хто перед ним.

Втім, той і не збирався цього приховувати.

— То про що ти хотів зі мною поговорити? — запитав бургомістр Калічої Гори.

— Про облави, які проводить тут поліція час од часу, розганяючи вас, а декотрих і жбурляючи до в'язниць, — сказав комісар.

— А-а-а-га, — протягнув бургомістр, — а оскільки, один із найголовніших очільників і виконавців таких облав зараз тут, то якщо я випущу йому кишки, вони припиняться?

— Ні, бо є інші в поліції, хто це робитиме замість мене, — сказав Вістович.

— Що ж, твоя правда... Але випустити тобі кишки — це така спокуса. Не знаю, чи втримаюсь...

Вістович зміряв поглядом бургомістра. Звісно, той був у цьому приміщенні не один... Висохлий і горбатий, ясна річ, він не наважився б на таку поведінку, якби десь у кутку не стояв би ще хтось, чекаючи його наказу.

— Як знаєш, але я можу зробити так, що поліція сюди довго не потикатиметься, — мовив комісар, відчуваючи, що не зовсім передбачив ризик, який несла ця зустріч.

Бургомістр замовк, але не зводив з нього вицвілих злих очей.

— Як ти це зробиш? — коротко перепитав він.

— Це вже мій клопіт...

— Гарна відповідь... А тепер до справи.

Бургомістр з силою встромив ножа в стіл.

— Чого тобі, власне, треба? — запитав він у комісара.

— Мені потрібно знайти одного скурвисина, — мовив той.

— Знайти живого чи як поведеться?

— Живого. Я мушу знати, де його лігво.

— Гаразд. Як його звати?

— Його ім'я Франц Гольм. Але ще називають Упирем...

— Упирем? — бургомістр аж вирівнявся на стільці, незважаючи на свій горб. — Йдеться про того самого маніяка з Відня?

— Про того самого.

— Невже поліція Така беззуба? — хрипло реготнув горбань, насолоджуючись ситуацією.

— Різні бувають обставини, — відповів комісар, намагаючись не закипіти.

— Так-так, аякже...

— То згода чи ні? — перебив його Вістович.

Бургомістр замовк і посерйознішав. Кілька хвилин він ще міряв комісара очима, мовби досі боровся зі спокусою випустити йому кишки, а тоді відповів:

— Гаразд. Що ще про нього знаєш?

Комісар, не чекаючи запрошення, сів навпроти і детально описав кримінальному бургомістрові все, що знав про Упиря.

— В якій дільниці Львова він живе? — перепитав той.

— На Замарстинові.

— Це значно полегшує справу, — усміхнувся бургомістр.

— Ще б пак...

Вістович добре знав, що на Замарстинові трапляється не менше злочинів, аніж на Калічій Горі. Тобто влада чоловіка навпроти нього сильна й там.

— Знайду цього скурвисина, повідомлю тебе, — сказав чоловік за столом, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Він дістав ножа зі столу й обережно витер хустиною лезо. Вістовичу слід було докласти чимало зусиль, щоб повернутися до нього спиною і вийти. Коли комісар опинився на вулиці, то навіть з деяким подивом відчув, що бургомістр не встромив свого ножа йому десь під потилицю.

Вістович почувався дещо спантеличеним. Залишалося тільки чекати, коли ці злочинці з Калічої Гори добудуть для нього інформацію. Крім того, слід було подумати й про житло, адже повертатись тепер до свого помешкання на Вірменську він уже не міг.

Раптом комісар помітив, що, простуючи вулицею, опинився неподалік від помешкання доктора Фройда. Цікаво, чи він ще у Львові? Адже, пригадується, доктор збирався до Відня.

Вістович рушив до дверей будинку й обережно натиснув на дзвінок. Служниця відчинила майже одразу.

— Пан Фройд може прийняти? — невпевнено запитав комісар.

— Гадаю, так, — відповіла жінка. — Вчора доктор сам про вас згадував і перепитував, чи не залишали ви бува своєї візитки.

— Он як? — здивувався комісар. — Щось сталося?

— На жаль, я не знаю, пане Вістовичу, —