Богдан Вікторович Коломійчук - Візит доктора Фройда

Гаразд, я все виконаю! — вигукнув комісар. — Чуєш мене, падлюко? Вранці напишу в поліції зізнання, що це я убивця! Тільки не чіпай Бейлу. Вона ж тут зовсім ні до чого... Чуєш?..

Однак тепер з ним розмовляло тільки відлуння. Від смороду й задухи ставало нестерпно, і комісар подався до виходу. Добряче поблукавши, він таки опинився на поверхні, де до нього обережно наблизились Самковський з іншим поліцейським.

— Усе гаразд, шефе? — запитав ад'юнкт.

— Ні, — буркнув той у відповідь. — Ми в дупі, Самковський... У найгіршій дупі за все життя. Принаймні я...

Більше не кажучи ані слова, комісар подався у бік свого помешкання на Вірменській.

Львів, 6 березня 1904 року

— Знаєте, Вістовичу, а я ж міг сто разів поїхати з цього проклятущого Лемберга. Мене кликали до Відня... — директор львівської поліції важко сперся рукою на віконну раму і трохи поспостерігав, як між подвійною шибкою істерично б'ється перша весняна муха, що прокинулась від несподіваного сонячного тепла.

— Звісно, в столиці я б займав нижчу посаду, — продовжив він, перевівши погляд на ранкову вулицю, якою жваво сновигали пішоходи і фіакри, що, здавалось, також прокинулися від довгої сплячки. — Але мене б принаймні не оточували звідусіль ідіоти.

Тут він перевів погляд на підлеглого. Вістович змовчав. Комісар був блідий як смерть, а під очима його від тривалого безсоння промалювалися темні круги.

— Скажіть щось, в біса! — не витримав Шехтель.

— На жаль, сказати нічого, пане директоре.

— Тоді повторіть, що за гівно ви принесли мені на стіл?

— Моє зізнання, пане директоре.

— В тому, що ви і є той самий Упир?

— Так.

— Курва, та ви справді ідіот, Вістовичу! — закричав директор. — Чи це у вас від алкоголю?

— Ані перше, ані друге, — незворушно відповів комісар, чим остаточно вивів шефа з рівноваги.

— Тобто ви справді замордували усіх тих нещасних жінок?! — заверещав Шехтель.

— І двох чоловіків.

— Тоді, чорт забирай, вас заарештовано, комісаре!

Шехтель швидким кроком підійшов до дверей і рвучко їх прочинив.

— Хто там є, сюди! — гукнув він у коридорний простір.

За хвилину в кабінет зайшли двоє поліціянтів.

— Взяти цього скурвисина, — наказав їм директор.

Однак ті остовпіли й тільки мовчки закліпали очима.

— Я сказав, узяти його, — повторив наказ Шехтель. — Одягніть на нього кайданки.

Чоловіки нерішуче ступили крок уперед. Втім, комісар підвівся сам і простягнув їм зап'ястя.

— Робіть, що кажуть, — промовив він їм.

За хвилину на руках у комісара вже блискотіло залізо.

— Відведіть його до бісової матері в камеру, — вже спокійніше сказав Шехтель. — Нехай посидить там кілька днів, поміркує...

Вістович зі своїми конвоїрами вийшли за двері. Мовчки пройшли вздовж коридору і спустилися сходами на поверх вниз. Тут тягнувся ще один коридор, що вів до в'язничних камер.

— Як то вас трафило, пане комісаре? — раптом запитав один з Конвоїрів.

Вістович озирнувся і глянув на нього.

— Не впізнаєте мене? — перепитав той.

— Ні.

— Моє прізвище Куций, — мовив той. — Якось ми з вами разом ловили бандюганів на Клепарові. Тоді мене збили з ніг і вже були б прикінчили, якби не ви...

— А-а, — сказав Вістович, — пригадую, пригадую... Але ж давно це було. Років десять тому, не менше.

— Ви забули, пане комісаре, але не я, — мовив конвоїр. — Схоже, настав час віддати вам борг.

— Про що це ви?

Поліціянт без слів підтягнув руки Вістовича до себе і одним вправним рухом відімкнув кайданки.

— Ви чоловік дужий, — сказав Куций, — могли ж і вирватись.

З цими словами конвоїр виразно подивився на свого колегу, але той вдавав, ніби нічого не відбувається.

— Що ж ви будете робити? — запитав Вістович, розтираючи кисті.

— Поставлю собі синець під око. І йому також, — Куций вказав пальцем на колегу.

— Е, ні. Обійдуся, — вперше озвався той.

— Не гайте часу, комісаре, тікайте, — сказав конвоїр.

Вістович не змусив просити себе двічі і рушив до найближчих дверей, що вели назовні. За спиною почувся дзвінкий звук ляпасу і відчайдушний крик:

— Куций, падлюко! Я сказав, що обійдуся!..

— Вліпи й мені.

— На тобі, стерво!..

Другого ляпаса Вістович вже не чув. Він зійшов донизу іржавими залізними сходами, якими користувалися тільки технічні робітники, й опинився у господарському дворі. Тут довелося перелізти через огорожу, і вже за хвилину комісар опинився на волі.

Відчуття були незвичні. Ще ніколи Вістовичу не доводилось тікати від поліції. Та ще й від власної, лемберзької. Звісна річ, одразу за ним не кинуться й не почнуть шукати, немов злочинця, але врешті-решт Вістовичу таки доведеться переховуватись.

Комісар подався на Вірменську, до свого помешкання, де найперше трохи віддихався, а потім, вмостившись за своїм столом, закурив.

«Що ж, — подумалось йому, — ситуація тепер точнісінько така, якої хотів Упир. Ми обоє змушені переховуватись, а газети смакують чергове убивство і передруковують одні в одних зізнання такого собі львівського комісара Адама Вістовича...»

Чоловік окинув поглядом свої покої.

— Так, чорт забирай, — сказав він уголос, — невдовзі доведеться звідси забратися й куди-небудь переїхати...

Втім, поки що він закурив наступну цигарку. Слід було блискавично приймати рішення. Цей психопат викрав Бейлу, а в самого Вістовича щомиті можуть відібрати свободу. Гіршої ситуації, здавалось, годі було й придумати.

Однак з настанням вечора комісар вийшов з дому і попрямував у бік вулиці Коперніка. Біля будинку Дирекції пошти чоловік звернув на вулицю Оссолінських, а звідти рушив до Калічої Гори.

Дільниця із такою назвою славилась у Львові тим, що була місцем збору тутешніх жебраків, злодюг, убивць і звичайних пройдисвітів. Ще з давніх часів вони утворили тут справжнє місто всередині міста, обираючи собі власних кримінальних очільників на взірець урядників львівської Ратуші. Таким чином, Каліча Гора мала свого бургомістра, війта і навіть власну злочинну поліцію зі своїм «поліційним директором».

Жодна львівська влада не змогла ліквідувати це внутрішнє кримінальне місто, яке повільно, але впевнено розросталось. Міські владці часто змінювались, але владці кримінальні залишалися надовго. Здебільшого, пожиттєво.

На розі вулиці сидів ледь примітний жебрак. Одяг його мав той самий колір, що й хідник, тож зауважити цю людину можна було не одразу. Вістович зупинився неподалік від нього і зробив вигляд,