Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Що сталося? Чого це Ви так захекалися? І де взагалі Віка?

Медсестричка, що вже нарекла маму Захара «нещадною» жінкою не стерпіла й збурено переповіла пригоду нагорі. Дарина Захарівна миттю зробила висновок, що дітям потрібна її допомога й наче сімнадцятирічна рвонула на сходи.

– Я перепрошую! – перекрила вона шлях лікарю, що якраз виходив з палати інтенсивної терапії. – Що з моїм сином? Я Сторожук.

А я тим часом сховалася біля вікна, за якоюсь зеленню й роздивлялася лікоть. Від поцілунку з металевими ніжками стільця шкіра з нього злізла й рука боліла. Та я все одно була неймовірно щаслива, адже Захарчик майже встав і свідомо заговорив!

– Гарно ж Ви дітей виховали, пані! Ваша шалена родичка думає, що тут театр з перевдяганням і наражає тяжкопораненого на небезпеку. Якщо не припините подібних дій, ми змушені будемо заборонити відвідування, до виписки хворого з нашого закладу. Даруйте, я не маю часу ще й на Ваше перевиховання.

– Ага! Тобто прагнення побачити й допомогти рідній людині - по Вашому жахлива безтактність? Знаєте, наша професія дійсно спонукає до жорстокості й цинізму, але ж інколи, хоча б у думках, повинна залишатися людяність. Пане, ми з Вами присягали! – навіть не думала відійти в бік Дарина Захарівна.

– ...Мамо, він хоче перевести Захара до загальної палати. То й нехай. Там нам буде легше за ним доглядати, – аби допомогти свекрусі в суперечці з цим тираном, впевнено встряла я до розмови.

– Та щас! Залишилося тільки серед купи поранених влаштувати бардак. Ваш Сторожук взагалі не мій клопіт. З ним працює Прокопенко, а мені вже час, – безцеремонно обійшов Дарину Захарівну медик і зник з очей.

– Віко, що ти робиш? – напер напустилася на мене свекруха.

– А що? Мамо, Захарчик майже встав! Коли цей невіглас мене налякав і я впала на стілець, Він зірвався з тих пут, виматюкав оцього й обома руками потягнувся до мене, – гордо підкреслила я свою неперевершену участь у «лікуванні» Коханого.

Коли свекруха почула такі новини, її погляд вмить змінився та з розлюченого став осяяним і натхненним.

– Що справді підвівся й відчув рученята? – збуджено перепитала вона.

– Богом клянуся, – перехрестилась я перед нею.

– От же ж коновал! – кинула загальновживаний «комплімент» вона колезі й додала: – А мені цього не сказав, лише відчитав мов інститутку. Знову дякую тобі, маленька шалапутко! То виходить треба думати: як забрати Захарчика звідси додому? Там у нас будуть розв’язані руки й матимемо шанс швидше підняти хлопчика на ноги.

З вдячності за таку перспективу я вчепилася жінці за шию й назавжди забула про зідраний лікоть.

– Добре, мамо! Але як? Потяг не варіант. Бідолашний ще геть нездоровий...

– За цими вибриками я й забула, що розум у тебе присутній, тільки інколи його перекриває невиправний екстрим. Звісно, ніхто не буде трясти синочка пів дня на твердій полиці. Мені сказали, що рубці на тулубі легко заростуть, та й зі струсом мозок поступово впорається, а от зі спинкою - великі проблеми. Захару потрібні операції на хребті. Розумієш, дитино? – щиро видала результати свого спілкування з різними фахівцями Дарина Захарівна і від тих слів в мене почалася істерика:

– Як? Мамо, він що ніколи не стане на ноги?

Далі я отримала ляпаса по обличчю й блискавично прийшла до тями. І чому мене завжди всі б’ють по пиці? Чужий дідок, Береза, тепер свекруха?

– Вибач! Це щоб не говорила про мого сина дурниць. Встане, обов’язково встане. Навіть якщо для цього мені прийдеться в могилу лягти, – і це мене вона називає ексцентричною!

– Добре, мамо, пішли звідси. До Захара нас все одно сьогодні не пустять. Думаю, потрібно діждатися того Прокопенка й говорити з ним. А я спробую розворушити Березу. У нього серед волонтерів купа зв’язків. Чи може татко якось допоможе?

Знаєте, цей погляд я вже неодноразово ловила на собі. Тільки наразі Дарина Захарівна дивилася на невістку з такою неприхованою гордістю, що мені стало ніяково.

– Що я знову не так сказала? – витріщилася на неї й почула: