Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ XV

Марина прокинулася зранку в лісовій хатині й поволі розплющила очі. Проблиски сонячного світла, що просочувалося крізь гілки дерев, проникали в кімнату й мʼяко торкалися її обличчя. Вона лежала на ліжку все ще обійнята відчуттям тепла та спокою після глибокого сну, але в голові крутилися спогади про вчорашній день.

“Що це було? Чи справді я зробила вибір? Чи це був лише сон?” – намагалася зрозуміти дівчина. 

Образи подій здавалися розмитими, мов туманні видіння. Марина оглянула кожен куточок своєї кімнати: все було, як завжди, але щось всередині неї вже було іншим.

Раптом на порозі хатини зʼявилася Відьма та Чаклунка. Їхні обличчя були серйозними, але не тривожними. Першою заговорила Відьма.

— Марино, – почала вона, дивлячись дівчині прямо в очі, – вчора ти зробила свій вибір і тепер настав час для останнього кроку.

— Сьогодні ввечері відбудеться зібрання духів, – додала Чаклунка, яка стояла трохи осторонь. – Вони мають прийняти остаточне рішення стосовно того, чи можеш ти покинути ліс. Це буде важливий момент і ми хочемо, щоб ти була до нього готова.

Марина відчула, як її серце почало битися сильніше. Вона й досі не могла повірити, що те, що здавалося їй примарливими спогадами, виявилося правдою. Вона справді зробила свій вибір.

— Що мені треба робити? – запитала вона.

— Сьогодні ввечері ти повинна бути сильною і впевненою у своєму виборі, – промовила Відьма. – Ти вже пройшла шлях, але духи мають право остаточного слова. Вони перевірять твою рішучість та бажання залишити це місце.

— Ми будемо поруч з тобою, – додала Чаклунка, – але вирішувати ти будеш сама.

Марина зрозуміла, що вчорашня боротьба була складною, але сьогоднішнє зібрання може стати ще важчим випробуванням. Та вона відчувала, що повністю готова до нього, залишалося лише дочекатися вечора.

Нарешті останні промені сонця сховалися за деревами й на старій лісовий галявині почали збиратися всі духи та обивателі лісу. Їхні ефемерні постаті були ледь видимі у присмеркуватому світлі. Вони зʼявлялися звідусіль: з-поміж дерев, з туману, з тіней, що ховалися між гілками.

Марина стояла в центрі, відчуваючи на собі важкий погляд кожного з них. Відьма та Чаклунка, як і обіцяли, стояли поруч з нею, але мовчали, дозволяючи духам розпочати нараду. Якась невидима напруга зростала довкола.

Нарешті тишу порушив один з духів – високий, з довгими руками, які сягали майже землі й були схожими на перекручене коріння дерев.

— Ти зрадила нас, дівчино, – пролунав його холодний та строгий голос. – Ми довірили тобі ліс і його таємниці. Ти стала частиною нашого світу, а тепер хочеш проміняти його на світ людей? Як ти можеш так легко відмовитися від всього того, що ми тобі дали?

Шепіт незадоволення пройшовся серед духів. Деякі з них почали висловлювати підтримку сказаному.

— Ти приймала наші дари, наш захист, а тепер так легко хочеш піти, ніби ліс для тебе взагалі нічого не значить, – продовжив інший дух, схожий на тінь старого вовка. Його голос був низьким, але повним гніву.

— Вона нас зрадила! – лунало звідусіль. – Ми вимагаємо покарання!

Марина почувала себе наче під тягарем тисячі голосів, кожен з яких кидав їй у спину слова образи та зневаги. Її серце стискалося, але вона мовчала, бо знала – це її вибір і вона не може і не хоче його змінювати.

Коли здалось, що напруга ось-ось вибухне, вперед вийшла Відьма. Її погляд був рішучим, а голос – глибоким та владним.

— Тихо! – вигукнула вона й лісова галявина замовкла. Відьма обвела поглядом духів і кожен, хто збирався щось сказати, зупинився під вагою її погляду. – Ви забули хто така Марина? Ви забули, що саме вона, ризикуючи власним життям, допомогла нам перемогти Тіньового володаря?  Це вона врятувала ліс та нас всіх від темряви.

До Відьми приєдналася Чаклунка. Її голос був більш спокійним, але не менш переконливим.

— Марина принесла цьому лісу більше добра, ніж будь-який із вас може згадати. Вона віддала частину своєї душі, щоб захистити ліс від знищення. Тепер ви хочете відплатити їй за це прокляттям?

Духи почали тихіше шепотіти між собою, обмінюючись поглядами. Деякі з них усе ще виглядали незадоволеними, але частина вже слухала уважніше.

— Вона не зрадила нас, – продовжувала Відьма. – Вона обрала інший шлях, який веде її до світу людей. І вона має на це право. Ліс назавжди залишиться частиною її, але ми не можемо тримати її силоміць. Час відпустити її.

Духи поволі стихли, їхній гнів вщухав. Дехто з них все ще неохоче погоджувався, але інші розуміли, що Відьма каже правду. Зрештою найстарший з духів зробив крок уперед і мовив:

— Звісно, що ми не можемо тримати Марину попри її волю. Та нам хотілося б почути зараз і її. Яким буде її останнє слово?

Марина майже не відчувала під собою ніг. Вона вдихнула й спробувала зібрати свої думки докупи. Вона має щось сказати наостанок перед тими, хто був її домом і сімʼєю протягом цих років.

— Я знаю, що багатьом із вас важко прийняти мій вибір, – почала вона, дивлячись на кожного з духів по черзі. – Але повірте, він не був легким. Ліс навчив мене багатьом речам: силі, мужності й навіть любові до цього світу. Я ціную кожен ваш дар і кожен момент, проведений тут. Ліс назавжди залишиться в моєму серці, бо він – частина мене. Але я не можу ігнорувати іншу частину, яка належить світу людей. Я не хочу втратити свою істинну суть, вибравши лише життя тут.

Марина зупинилася, злегка ковтнувши слину, відчуваючи як важко їй стримувати почуття.

— Я не покидаю і не зраджую вас, – продовжувала вона. – Я просто намагаюся бути собою, відшукати своє місце в обох світах. Я вдячна за все, чому ви мене навчили, за підтримку, за довіру та любов. Я сподіваюсь, що ліс мене відпустить, але не забуде, як і я не забуду його.

З цими словами дівчина опустила голову. Ліс на мить завмер і в повітрі зависла тиша, яка була важкою і зворушливою одночасно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍