Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ XIV

Марина стояла на межі двох світів, відчуваючи на собі тисячі невидимих поглядів. Духи дерев, вітру й води, що завжди були невидимими, тепер оточували її, їхні голоси лунали звідусіль, проникаючи в кожен куточок її свідомості. 

— Залишайся з нами, – шепотіли духи дерев, нахилившись до неї своїми гілками. – Ти – частина нас, ти належиш цьому місцю. Ліс дав тобі силу і ти повинна залишитися, щоб і надалі захищати його таємниці.

Марина зупинилася. В її уяві виринали образи спокійних річок, прохолодного вітру, безмежного неба – всього, що вона любила. Духи нагадували їй про всі ті моменти, які вона пережила, відколи ліс дав їй притулок і захист.

— Тут твоє місце, – голосив вітер, обвіваючи її обличчя. – Ти – наша обраниця. Ти чужа світу людей.

  Але одночасно з цим крізь шепіт лісу Марина почула й інші голоси. Вони були тихіші, майже не чутні, але дуже ясні. Вона озирнулася і побачила постаті, що виринали з напівсвітла. Це були душі людей, що жили тут раніше. Вони дивилися на дівчину з теплом і розумінням, але в їхніх очах читався сум.

— Марино, не забувай про своє серце, – сказала одна зі світлих тіней, підходячи ближче. – Ліс дав тобі силу, але ти залишаєшся людиною. Твоя справжня природа – це світ людей, і твої почуття – це те, що робить тебе живою. Вибір не в силі,  а в тому, щоб залишатися вірною собі.

Марина заплющила очі. Вона відчувала, як ліс і світлі тіні почали змагатися за її душу. Тіньові духи лісу, здавалося, підіймалися з самої землі. Вони набували різних форм: гілки, що спліталися у примарні руки; коріння, що намагалося обвити її ноги; листя яке шепотіло, утворюючи хоровод звуків. Усе це перепліталося, намагаючись втягнути Марину глибше в магію лісу. 

Духи лісу малювали перед її очима картини спокою та могутності: її постать, оточена зеленню; її руки, сповнені силою і здатні творити дива. Вони показували їй майбутнє, де вона була королевою серед дерев, захисницею лісу, його обраницею.

— Ти не знайдеш подібної сили у світі людей, – продовжували духи і їхні голоси огортали Марину, мов туман. – Людський світ слабкий і крихкий. Він не зможе захистити тебе. 

Тим часом світлі тіні людей, здавалося, світилися все яскравіше, намагаючись відтягнути Марину від цієї спокуси. Вони тихо перемовлялися між собою, ніби створюючи єдину лінію переконання. Їхні слова були проникливими, але не навʼязливими. Вони не намагалися тягнути її насильно, натомість хотіли викликати в Марини спогади про її минуле, про те, що робило її людиною.

— Ти – частину світу людей. Ліс – це лише тимчасовий притулок, місце де ти шукала себе, – мовила одна з тіней. – Але справжня сила не в магії, вона в почуттях, в любові та радості.

— Твоя бабуся хотіла б для тебе іншого життя, – додала друга тінь. – Вона хотіла, щоб ти жила серед людей. Це те, на що ти заслуговуєш.

Кожна з тіней говорила з глибокою любовʼю та розумінням. Вони ніби занурювали Марину в теплу хвилю, що огортала її думки. Дівчина розуміла, що вони говорили правду, яка тягнула за собою почуття, розбивала сумніви й давала зрозуміти, що світ людей все ще чекає на неї. 

Їхні голоси поступово затихли, ніби даючи Марині простір для прийняття рішення. Світлі тіні стояли навколо неї, мов янголи-охоронці, і чекали, щоб вона прийшла до правильного вибору сама.

Духи лісу теж притихли і завмерли в очікуванні. Попереду була вирішальна мить – вибір Марини.

Дівчина стояла посеред двох світів, відчуваючи, як тягар вибору лягає на її плечі. Ліс довкола неї дихав важким, живим подихом, який проникав в її душу і змушував серце битися частіше. Натомість присутність світлих тіней приносила їй спокій та впевненість.

Марина закрила очі, щоб сконцентруватися на відчуттях. Її думки поверталися до бабусі, до Олексія, до життя, яке вона покинула заради лісу. Але і спогади про ліс були наповнені якимись особливими емоціями. Тут вона відчула свою силу та впевненість в собі. Вона пізнала його таємниці та магію і стала його провідником. Проте було дещо, чого ліс не міг дати – тепло людських звʼязків. 

Марина раптом зрозуміла, що сила лісу, якою б могутньою вона не була, не зможе дати їй того, чого їй так хотілося – простого щастя поруч з коханою людиною.

— Я дуже люблю ліс і безмежно вдячна йому за те, що прийняв мене до себе, коли це було мені так потрібно, але мій шлях належить людям, – тихо, але впевнено зрештою відповіла вона.

Її слова розсікли повітря, наче вирішальний удар. Ліс на мить затих, шепіт духів став ледве чутним. Марина відчула, як щось невидиме зробило спробу втримати її, але більше не мало над нею влади.

Світлі тіні стали сяяти ще яскравіше, ніби схвалюючи її вибір. Їхні постаті набули чіткої форми, в обличчя випромінювали теплу підтримку.

Марина глибоко вдихнула, відчуваючи, як лісовий туман поступово розсіюється. Духи лісу почали відступати, а звʼязок з лісом став слабшати. Вона відчула якесь полегшення і свободу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍