Анна Акімова - Перша нота, Анна Акімова

2055 рік. Світ змінився після ледь не спричиненого катастрофою кінця світу. Тепер кожен мусить одразу обрати і професію, і партнера на все життя. Перегляд рішення можливий, але ціною п’яти років життя. Головний герой, якого чекає стабільне майбутнє банківського аналітика, мріє грати на гітарі. Проте його сім’я і наречена вважають це безглуздям, і він зрікається своєї мрії. Двадцять років потому, обтяжений рутиною, він несподівано дізнається шокуючу правду, але вистачить йому сміливості змінити своє життя, коли здається, що вже запізно? І чи справді колись буває запізно?

1

                          «Народжуючись, ми вже підписуємо свій вирок, і, чіпляючись за страх смерті, забуваємо жити зовсім»

Незважаючи на те, що минуло вже років 20 років, я досі пам'ятаю, яка тиша тоді запанувала на кухні після сказаної мною фрази. Я почув навіть як труться крила дурної великої мухи, що безуспішно б'ється об брудне скло в пошуках свободи. Мати відвернулася до вікна, приклавши долоню до щоки, а батько повільно намотував переварену локшину на виделку. Ні в кого не вистачало сил не відводити погляд. І тільки бабуся змогла видати нервовий смішок, подивившись на мене.

- Ти йому потураєш? - все-таки змогла вимовити мама зовсім не своїм високим голосом, різко повернувшись до неї. - На твоєму місці я б узагалі мовчала, скільки ти нам влаштувала! А ти, глава сім'ї, блін, може, скажеш щось нарешті?

Батько не переставав тупити погляд у велику тарілку і мало не поперхнувся, всмоктуючи в себе одну з останніх довгих макаронин.

- Ну, слухай, зрештою це тільки його життя...

Він і не встиг закінчити фразу, перш ніж отримав по обличчю мокрим смердючим кухонним рушником.

- Що мовчиш? - вона все-таки подивилася на мене, і в її погляді читалося, що скоро мені буде непереливки. - Ти що думаєш, ми для цього тебе ростили? Думаєш, мені, матері, хочеться бачити, як ти помреш раніше за мене, так? Ти взагалі хоч про мене подумав, коли сказав це? У мене навіть у голові не вкладається, як ти міг це придумати!!!

Нарешті, після 25-хвилинної тиради, під час якої я не встигав вставити більше трьох слів, вона безсило опустилася на стілець. Його ніжки захрустіли, і вона впала на кахельну підлогу. Я простягнув їй руку, щоб допомогти встати, але вона її відбила. Залишилася сидіти на підлозі, притулившись спиною до холодильника, і тихо заплакала. Бабуся мовчки пересунулася ближче до неї і поклала руку на плече.

- Краще б твій батько обрав тоді бути столяром. А не грьобаним програмістом, - сказала мама, витираючи сльози з опухлого червоного обличчя.

На годиннику без чверті 10, але я так не хотів перебувати після всього цього вдома. Кудись ішов безцільно, і раптово схаменувся, коли розгойдувався на гойдалці у дворі будинку своєї дівчини. Вона, побачивши мене з вікна, вибігла, накинувши тільки тонкий фіолетовий халат.

- Ну, і що ти тут робиш?

- Гойдалки просто класні у вас.

- Ну, мої предки не дарма стали архітекторами.

Було зрозуміло, що в таку пізню годину ніхто не приходить просто покататися на гойдалках. Але я зовсім не хотів посвячувати Мару в суть сварки. Принаймні, зараз.

Вона дістала з кишені пачку сигарет і вийняла відразу дві. Підкурила їх одночасно, і одну простягнула мені. Я закурив, хоч і не був курцем. Сигарета асоціювалася з якоюсь магічною паличкою-виручалочкою, яка забирає думки хоч на кілька хвилин і допомагає забути про проблеми.

Мара не запитала в мене, у чому справа. Напевно, багато в чому з цієї причини я і сказав їй, що кохаю. Ми просто розгойдувалися на гойдалках, хоч і старих, хоч і нескрипучих, кілька хвилин, і курили-курили.

Нещодавно я поставив їй найголовніше запитання - вийдеш за мене? Це не було несподівано. Ми зустрічалися з кінця школи, наші будинки розташовувалися поруч, а батьки часто вели задушевні бесіди, перетинаючись вранці неділь під час покупок у супермаркеті на виїзді. На мою пропозицію вона відповіла легкою посмішкою.

Але зараз, нервово перебираючи підошвами черевиків землю під гойдалкою, я вже не був упевнений у тому, чи була б вона такою, якби відповіла, якби знала, що я задумав.

- Я хочу тобі дещо розповісти, - тихо сказав я після довгого мовчання. У мою голову приходили тільки якісь до остраху банальні слова.

Вона, яка до цього сильно розгойдувалася на гойдалці, різко зупинила її двома ногами. Піднявся сильний пил, і вона почала чхати. Багато, багато разів навіть і не думаючи прикривати ніс руками. Потім, помітивши мій дещо шокований вираз обличчя, вона почала голосно реготати. А я? А я розсміявся теж, дивлячись на неї. Я тоді відчув такий приплив ніжності, якого не відчував ще ніколи.

- Я хочу стати гітаристом. Хотів, хотів, - одразу виправився я.

- Що-що? - закричала вона. Мені здалося, що вона зараз обматюкає, вдарить мене, або, що ще гірше, відмовиться за мене виходити. Мара схопилася з гойдалки. Але я встиг встати раніше.

- Стій, стій, поки ти не почала кричати! Я передумав. Дай мені розповісти!

- Ти приймаєш мене за ідіотку? - грубо сказала вона, поставивши свої руки на талію.

Я постарався якось пояснити їй. Я говорив плутано, абстрактно, перекручуючи слова на кшталт «передумав», «погарячкував». Говорив безглузду нісенітницю, і, закономірно, її через кілька хвилин це дістало.

- Ти придурок, - сказала вона, - з такими речами не жартують. І навіть не смій замислюватися про це. У нашій і твоїй родині цього не схвалять, та й узагалі я не знаю жодної людини, яка б це схвалила.

- Це була просто ідея... я не думав навіть всерйоз це робити...

Вона, вже не збираючись чекати моїх подальших міркувань, а точніше, виправдань, перебила і грубо сказала:

- Ти хочеш як раніше? Ти з цих чи що? Як їх..., - вона надовго задумалася, потираючи почервонілу від обурення щоку долонею, - а, Альфа?

- Почекай, ні, це ж народжені до 2012 року, потім були Бета?

- Та яка різниця! Ти дивився взагалі фільми про історію людей до 2055 року? Ти хочеш знову той лад, коли люди розв'язували війни, вбивали, крали, забруднювали планету? Щоб тобі потрібно було збирати гроші на відвідування лікаря? А, можливо, ти взагалі хочеш платити орендну плату і навіть оплачувати комунальні послуги? Пошуки себе, якщо ти не забув, звісно, вже давно під забороною. Або ти, можливо, забув, що за це буває?

- Ні, не забув, - пробурмотів я собі під ніс.

- Гаразд, я хочу додому. Прошу покинути мої гойдалки, мрій далі. Якщо тобі байдуже на мене, - слова «байдуже» вона особливо підкреслила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍