Вікторія Сурен - Фатальне інтерв'ю, Вікторія Сурен

Мені перехоплює подих, коли кладу долоню на грудну клітину, стискаючи тканину. От-от старт дадуть концерти, а зараз я маю провести невеликий тренінг для людей, де розповідатиму про те, як переживати невдачі в різних сферах життя. У мене буде близько двадцяти хвилин, а відтак можна верещати під зіркові пісні.

Слід заспокоїтися, слід дихати, мені треба випити. Випити.

Випити.

Випити.

— Випити.

Тут десь має бути якийсь алкоголь. Потрібно знайти крамничку, потрібно збігати до найближчого кафе. Мені підійде будь-що, що трохи заспокоїть кров, яка змушує серце битися в конвульсіях. Заспокоїтися дорівнює випити. Випити дорівнює заспокоїтися. Перед очима мерехтить воротами до раю пляшка, яка потрібна мені за будь-яку ціну, але раптом до мене підлітає дівчина років п’ятнадцяти:

— Здрастуйте, я підписана на вас в інстаграмі!..

Вона каже щось про мої поради, яких дотримується, про те, як сильно змінилося її життя. Як вона перевернула свій світогляд та зайнялася організацією дня, а я дурненько всміхаюся та киваю, поки у вухах гуде. Лишаю підпис, роблю фото, та обіцяю додати його собі в історію, коли вона відмітить мене.

— Дякую! — кричить щаслива фоловерка, і буря наче потрохи відступає. Я рушаю до двадцяти білих стільчиків, присівши навпочіпки біля чоловіка з довгим волоссям у хвості. Він тут відповідає за презентації на білому проєкторі позаду мене, тож віддаю флешку, а за вісім хвилин щасливо всміхаюся гостям, презентуючи себе, а опісля безпосередньо переходжу до теми розмови.

Звісно ж, обіцяю собі винагороду, якщо протримаюся ці двадцять хвилин.

Випивку.

— Крок назад не означає, що всі наступні кроки будуть також лише назад. Це не визначить усе ваше життя, зрештою, існує простий вислів, якого я завжди дотримуюся: «Крок назад, два вперед». Не гнобіть себе за програші, будьте собі підтримкою та джерелом сили.

Тема кохання цікавить усіх небагато більше, тому згодом переходжу й до неї, а за двадцять п’ять хвилин починає лунати гучна музика, розриваючи простір довкола, тому мушу спинитися та, перекинувшись кількома фразами з фоловерами, нарешті зірватися з ніг, щоб випити свій еліксир життя.

Дорогою до кіоску вчуваю душевне піднесення, бо ось вона: мета. Я так близько, так близько...

Телефон дзенькає особливим звуком, який сповіщає про надходження платного повідомлення за номером телефона. Серце огортає крига, розум видає «помилка», через що ноги гальмують. Я моментом витягаю пристрій із задньої кишені штанів, здалеку глянувши на екран.

Невідомий: Сподіваюся, сьогодні ввечері ти знову потішиш мене п’яними оголеними танцями. Я люблю спостерігати за твоїм пружним тілом.

Я кидаю телефон додолу, ледь стримавши вереск. Натомість вичавлюю дурне скиглення. Шукаю рукою позаду будь-що, аби не впасти, бо земля їде з-під ніг, здіймаючись до небес, але поруч нічого немає. Кров відходить від обличчя, думки плутаються, врізаючись одна в одну в шаленому натовпі, і наразі мені стає сил тільки на те, щоб схопити телефон та думати про минулу ніч.

Минула ніч. Саме тоді я напівоголеною розмовляла з Назарієм, а опісля чимало разів дзвонила посеред ночі. Таціко поцілував мене в той день, коли бісовий актор з’явився поблизу; квіти та дивні повідомлення увірвалися в моє й без того крихке життя слідом за цим. А його раптовий інтерес до моїх тюльпанів? До безпеки? Брехня тітці, щоб та взяла мене до себе на роботу? Сьогоднішній випадок з яблуком? Це така гра?

Назарій Жданович має мій номер. Що як він простежив за мною та дізнався адресу? Що як хоче жорстоко помститися через одне-єдине інтерв’ю?

— Господи, — я озираюся кругом себе, геть втративши поняття простору. — Це він.