Петро Дмитрович Біленчук - Криміналістична тактика і методика розслідування окремих видів злочинів

Діяльність слідчого зі збирання інформації про особу обвинуваченого є складовою пізнавальної діяльності слідчого, яка регулюється нормами кримінально-процесуального законодавства. В процесі цієї діяльності потрібно дотримуватися таких правових і тактичних положень:

• пізнання здійснюється уповноваженими на те державними особами (слідчим, особою, яка проводить дізнання, прокурором і судом);

• дії виконуються в передбачених законом формах;

• для дослідження об’єктів використовуються криміналістичні та інші наукові методи, науково-технічні засоби, тактичні прийоми і рекомендації;

• збирання інформації здійснюється на підставі дотримання процесуальних норм, встановлених ними гарантій прав обвинуваченого;

• розслідування здійснюється у формі процесуальних дій, порядок і умови проведення яких визначаються нормами КПК України.

Наукові засади збирання інформації про особу обвинуваченого учені досліджують переважно в правовому, криміналістичному і психологічному аспектах. Однак сьогодні виникла потреба комплексного дослідження цієї проблеми в правовому, етичному, психофізіологічному, криміналістичному, психологічному і організаційно-тактичному аспектах.

Правовий аспект стосується здебільшого правомірності використання сучасних методів і науково-технічних засобів для виявлення і збирання інформації про особу обвинуваченого, які недостатньо чітко регламентовані кримінально-процесуальним законодавством або зовсім ним не врегульовані. Суть проблеми полягає в вирішенні питання про можливість застосування сучасних науково-технічних засобів і тактичних прийомів для отримання інформації про внутрішнє відображення події злочину. Розглянемо, в яких процесуально-етичних рамках це має здійснюватися.

М. Селіванов визначає правові основи використання науково-технічних методів і засобів як дозволеність певних дій з позицій норм права, тобто відповідність їх духові й букві закону. Визначення правомірності застосування слідчим засобів пізнання з позиції відповідності їх закону справедливе лише у загальному плані, оскільки в розслідуванні досить часто використовуються методи і засоби, які не обумовлені в законі. Останнє пояснюється тим, що способи і методи пізнання істини не визначаються законом, який регламентує лише процесуальні форми застосування цих методів — процесуальні дії. Поняття методу — категорія гносеологічна, тому тлумачення методу, чи він є законним, нелогічне. Крім того, слід враховувати, що об’єкт пізнання на досудовому слідстві значно ширший за предмет доказування. Отже, при збиранні інформації про особу обвинуваченого слідчий неминуче виходить за процесуальні межі, тому пізнання, хоч і відбувається з дотриманням принципу законності, але прийомами і засобами, які не завжди регламентовані законом. Аналогічну думку висловили М. Коршик та С. Степічев, які вважали, що вивчення особи обвинуваченого в криміналістичному плані може виходити за процесуальні рамки як за обсягом відомостей, що збираються, так і за засобами, з допомогою яких вони встановлюються.

Таким чином, збирання інформації про особу обвинуваченого повністю не вписується в процесуальну форму, хоча обов’язково погоджується із законом і не суперечить йому. Тому застосування окремих науково-технічних засобів і методів у розслідуванні часто викликає протилежні погляди вчених. Насамперед це стосується проблеми безпосереднього одержання інформації від обвинуваченого, наприклад, фіксація технічними засобами зовнішніх ознак, здійснення вимірювань фізіологічних і психічних реакцій, емоційного стану, функціональної діяльності та, зрештою, отримання різноманітних зразків для порівняльного дослідження за новими методиками. Так, сьогодні вже розроблено спосіб дослідження слідів безпосередньо на тілі живої людини. Однак чи можна вважати, що така методика допустима в кримінальному судочинстві?

До цього часу залишається дискусійним питання про використання як доказової інформації про особу обвинуваченого, отриманої за допомогою науково-технічних засобів. Так, не вважаються доказами дані приладів, які об’єктивно відображають психофізіологічні реакції допитуваного і які приховані від безпосереднього спостерігання. Все це, безперечно, турбує криміналістів і процесуалістів, оскільки позитивне вирішення цих питань розширює можливості слідчих органів зі збирання доказів. Зупинимося на розгляді окремих із них.

Правову проблему безпосереднього отримання інформації від обвинуваченого потрібно розглядати комплексно, досліджуючи при цьому:

• процесуальні права органу розслідування;

• процесуальне становище обвинуваченого;

• морально-етичні норми.

Процесуальний закон і норми загальнолюдської моралі дають змогу слідчому збирати інформацію на досудовому слідстві про всі обставини, що підлягають доказуванню, в тому числі й про особу обвинуваченого. Наприклад, виявлення, фіксація і вилучення слідів-відображень на тілі живої людини здійснюється під час огляду (ст. 193 КПК України). Запис мови людини виконується в рамках ст. 85 КПК, фотозйомка — на підставі ст. 852, 114 КПК України. Причому у разі застосування фото- та кінозйомки і звукозапису для фіксації слідчої дії про це потрібно повідомити обвинуваченого та інших учасників. М. Салтевський зазначає, що тіло людини є специфічним носієм слідів-відображень не лише з біологічного боку, а передусім із соціального, правового і морально-етичного. Тому робота з такими носіями інформації в будь-якому разі зачіпає права, свободу, честь, совість і гідність людини, гарантовані Основним Законом (Конституцією) України. Навіть робота зі слідами-відображеннями на трупі потребує дотримання процесуальних і моральних правил, вона відрізняється від огляду предметів. Огляд трупу здійснюють обов’язково з участю фахівців — судово-медичного експерта, а за його відсутності — лікаря (ст. 192 КПК України).

Зовсім інакше все відбувається при одержанні інформації від речей. Слідчий практично може досліджувати і вилучати будь-які матеріальні сліди, якщо вони несуть інформацію про подію злочину і особу, яка його скоїла. Вилучення інформації здійснюється найчастіше за допомогою огляду, обшуку та інших слідчих дій. Такий прийом збирання доказів на місці події не порушує прав особи, оскільки це не потребує волевиявлення, як, наприклад, при одержанні інформації від людей. Більше того, огляд місця події в ряді випадків здійснюється до порушення кримінальної справи (ст. 190 КПК України). В цьому разі слідчий сам або з участю фахівця досліджує на місці події матеріальні сліди, застосовує різноманітний інструментарій, що не змінює властивостей і ознак об’єктів. Усе це створює умови для дослідження, які не порушують особистих прав людини.

Таким чином, можна зробити висновок, що використання науково-технічних методів і засобів збирання інформації від речей не потребує такої жорсткої правової регламентації, як під час роботи з людиною як джерелом інформації. Разом з тим, методи і засоби, які використовуються для одержання інформації від людей і речей, повинні відповідати вимогам законності, наукової спроможності, ефективності, безпеки, об’єктивності і забезпечувати зберігання отриманих слідів, не викликати пошкодження або знищення досліджуваних об’єктів. Матеріали, отримані з додержанням перелічених вище вимог слідчим, прокурором, судом або особою, яка проводить дізнання, повинні бути визнані самостійними джерелами доказів.

До діяльності слідчого висувають підвищені специфічні моральні вимоги, оскільки він і обвинувачений мають різний процесуальний статус. Слідчий мусить зібрати докази і викрити особу, яка винна у вчиненні злочину. Законом йому надані владні повноваження — вимагати від громадян, посадових осіб потрібну інформацію (ст. 66, 296 КПК України). Все це відображається в процесуальних правовідносинах, які складаються між слідчим і обвинуваченим, моральний і тактичний бік яких має досить важливе значення. Одержання інформації від обвинуваченого так чи інакше пов’язане з реальним забезпеченням його прав