Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Очі розплющуються і я бачу перед собою Анто. Якою долею його сюди занесло? Що він тут забув, на цій заброшеній зеленці?

— Якого дідька ти тут робиш, Кірі? — почувся його рідний, але все ж чужий голос.

— Те саме питання.

— Ми тут гуляємо.

Я глянула на компанію друзів Анто, половину яких знала.

— Я лежу, відпочиваю.

— Тобі так вбитись раз плюнути.

— Я ж безсмертна, ти чого? — засміялася я.

— Злізай, безсмертна. Ти так здригнулася, я ще вчасно підбіг. Вже б лежала на землі, стікала кров'ю.

— Давно я не насолоджувалася думками про це.

— Дура дурна... Я би тут вмер від горя.

Ток пройшовся по моєму тілу.

— Невже... Я настільки дорога тобі?

— Звичайно дорога! — Анто акуратно підняв мене на руки, допомагаючи спуститися і обійняв так ніжно, як тоді... Як у той раз, коли я стояла на цьому ж краю.. Гуляючи з ним і його компанією інших людей.

Я тоді не хотіла пригати.

Хотілось лиш подумати про це.

Подумати про життя. 

Про висоту.

Про вітер.

Про все, що переслідує нас по життю.

— Ти думаєш, що якби ти впала зараз, під час свого, незнаю якого там сна, через який ти так сильно здригнулась, ніхто б за тебе не переживав? Не плакав? Не шкодував, що не встиг застерегти тебе від такого дурного вчинку, як заснути на краю даху?

— Ти правий... Мабуть, багато хто би плакав...

— Дура...дурна...

— Все, заспокійся, я жива, чуєш, Анто...? — я поглянула на нього, — Чому ти плачеш?

— А якби я не встиг тебе схопити..?

— То я би впала, лежала, стікаючи кров'ю, і багато хто б переживав, плакав і шкодував, що не застеріг мене від думок залізти на край даху і заснути. — повторила я його слова, наче скоромовку.

— Яка ж ти дурна... Ми тебе так любимо... Я! Тебе так люблю... А ти таке собі думаєш! З криші хочеш полетіти? Так давай я з тобою! — не очікуваний вчинок Анто намалював його різкий рух ніг на край і руки, що розпустились наче птах... нещасний птах...

— Ану злісь! Зупинись! Не збиралась я помирати! Нащо мені цього?

— Я піду за тобою, чуєш?!

— Анто, будь ласка!

— Я піду за тобою! Якщо на те пішло!

— Я внизу, зі мною все добре, тепер і ти спустись до мене. Бо твоя смерть буде коштувати мені не менших сліз, як і для тебе моя. Чуєш, Анто! Я тебе благаю, злізь! Обніми мене краще замість того, аби пригати.

Хлопець повернувся очима і глянув на мене уже стікаючими болем слізьми.

— Повертайся до мене. — я простягнула руки для обіймів.

Парубок спригнув з краю в мою сторону і поринув у ніжні обійми, що йшли від самої душі. Я любила його так самісінько сильно, як і він мене. Думки спліталися кожну ніч не раз із його же. І я точно знала, що нехочу помирати, адже йому буде боляче прийняти цей факт. Він не один така «причина», але все ж, він зараз тут, біля мене. І я обіймаю його ніжніше всіх турбот на світі.

— Дура...дурна... Я тебе люблю.

Його руки притиснули мене сильніше до його душі, і я потрапила у рай.

— Оце театр, — пролунав голос одного із компанії Анто, — ще й безплатний!

~THE END~