Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

було Адріян. – Вона зазвичай така привітна, а зараз – наче підмінили, вовком дивиться…

– А ти знаєш, звідки в Уляни той перстень з агатом? – із запалом спитала Аліє, на півслові перебиваючи свого супутника.

– Вона привезла його зі своєї останньої мандрівки. Уляна робила ліки для шпиталю в Черкасах. Сказала, що врятувала якійсь шляхетній панні життя, і та нагородила її. А що?

– Шляхетній пані, кажеш? – хитрувата усмішка раптом осяяла обличчя Аліє. – Зачекай хвильку, добре? – вказала Адріяну на лаву біля хати вона. – Я зараз!

Дівчина стрімко розвернулася й без стукоту знову зайшла всередину.

Уляна причісувала Бенедикта та щось тихенько йому нашіптувала.

– Чого повернулася? – холодно відрізала жінка, прибираючи з лоба неслухняне пасмо, яке вибилася було з-під хустки.

Аліє так і завмерла на порозі, ніби вкопана, не в змозі підібрати потрібних слів.

– Ну?

– Твій перстень…

– Який ще перстень? – роздратовано заговорила Уляна, не дивлячись у бік татарки, діловито наливаючи сину молока.

– Той, що був у тебе на руці, – тихо сказала Аліє, розглядаючи тонкі пальці Уляни, на яких уже не було жодних перстнів.

– Чекай! – раптом осміліла вона. – А цей шрам на правому зап’ясті! Улас мав такий самий – це його ще в дитинстві вкусив собака! Господи, що ж це за дешевий фарс!

– І це ти будеш говорити мені про дешеві фарси, Аліє? – холодно відрізала Уляна, підводячи нарешті на неї очі.

У повітрі повисла мовчанка. Навіть Бенедикт завмер, відчуваючи недобре.

– Ти справді… Улас? – очі Аліє зробилися круглими, а сама вона ледь вистояла на ватяних ногах. – То хто ти насправді – чоловік чи жінка?..

На очі Аліє викотилися сльози. Вона відчувала себе обманутою, проте водночас їй дуже хотілося кинутися на шию тому, хто за три короткі дні зумів стати для неї найліпшим другом.

Уляна прикрила очі й важко опустилася на лаву. Її обличчя раптом видалося Аліє втомленим і змученим, але навіть попри його грубі й непропорційні риси, приємним.

– Мені потрібно було годувати сина. А жінку-аптекарку чи жінку-вчительку поважні пани ніколи би не взяли на роботу.

Обпершись об стіну, Аліє кивнула.

– Ми можемо поговорити? Мені стільки треба тобі розказати! Так тебе бракувало… – майже одними губами сказала Аліє.

– Не зараз… Можливо, потім. Не говори Адріану про моє перевтілення в Уласа, прошу, – благально глянула на неї жінка.

– Чому? – щиро здивувалася Аліє, кліпаючи великими ясними очима.

– Соромно, – тихо сказала Уляна, погладжуючи Бенедикта по кучерявій голівці.

Аліє пішла.

– Що ти їй сказала? – покосився на неї Адріян.

– Та нічого, пусте… А ти давно знаєш Уляну?

Адріян на мить замислився, ніби підраховуючи в голові.

– Усе своє життя, – посміхнувся він.

До страти лишалося три дні, але Махмуда так катували, що Аліє була непевна, що він протягне ще бодай скільки. Утеча була запланована вже на сьогоднішню ніч. Тремтячим голосом Аліє сповістила про це брату, але той тільки сплюнув. Кривавою слиною.

– Що ж то за цінні реліквії, за які ти ладен терпіти такі муки! – не втрималася наостанок вона і в’їдливо кинула. – Якась чаша Грааля?

– А якби й так! – хижо огризнувся їй у відповідь брат. Його голос був зовсім охриплим, і він насилу відкривав рот, щоби вимовляти слова.

Аліє знизала плечима, ледь чутно зітхаючи.

– Ми з тобою виросли на одних і тих самих казках, але кожен із нас обрав ті, яким хотів вірити.

Дівчина залишила паляницю й вийшла. У м’якій здобі був захований кинджал – той самий, який колись привіз їй зі Стамбула Махмуд і який вона раніше завжди носила при собі. Протриматися би до вечора…

Дівчина швидко вийшла з підземелля башти, бажаючи опинитися якнайдалі звідси, але нагорі на неї знову чекав відвідувач. На цей раз – Олешко.

– Звісно, я очікував більшого від тебе, – по-панськи сказав пахолок. – Що ти зможеш переконати цього упертого татарського осла все нам розказати, а не бовтати всілякі нісенітниці про вірші та панське подвір’я. Утім, на нього чекає заслужена кара, а тобі, за твою службу, наш вельможний пан Калиновський теж передав обіцяну винагороду.

Олешко поклав Аліє в долоню жменю монет, затримуючи її руку значно довше, ніж треба було.

– Він хотів би бачити тебе особисто. У себе. Зараз, – лукаво зазирнув їй у вічі Олешко, викликавши цим миттєву відразу дівчини.

– Але я зараз не можу, – почала було протестувати Аліє.

– Чому це? У тебе тут є ще якісь справи, окрім служби пану? Ходімо, він зупинився в палаці пана-каштеляна Адама Ґурського. Утім, ти знаєш туди дорогу, чи не так? – натякнув на її нещодавній візит на бал челядинець.

Вони мовчки йшли по бруківці. Аліє все сподівалася зустріти хоч когось знайомого – Адріяна, Катрусю, самого пана Ґурського, аби лише не йти зараз до ненависного Адама. Чому зараз? За день її вже тут не буде, тож чому саме сьогодні?!

Потупившись і безсило стиснувши на жупані кулаки, вона насилу волокла за собою ноги, котрі раптом зробилися важкими. Коліна крутило через зміну погоди, голова розколювалася навпіл. Знову збиралося на дощ.

– Бачив тебе учора разом із тим лікарем. Як його? Такий красивий увесь, загадковий, – зненацька заговорив Олешко.

Дівчина насторожилася, але нічого не відповіла. Учора після відвідин Уляни Адріян провів її до самих воріт фортеці. Аліє тоді зауважила, що коли вона, звільнивши брата, щезне, Адріян може опинитися в небезпеці через знайомство з нею.

«То я утечу з тобою», – спокійно сказав він, ніби все вже давно вирішив. Серце дівчини йойкнуло. Це було так приємно і водночас так лячно. Попри незрозумілий їй фізичний потяг до цього чоловіка й щиру вдячність за його допомогу, Аліє відчувала деякий острах. Його показна скромність, різкі переміни настрою й ця раптова закоханість лякали її. Та чи мала вона право вибирати?

– Той лікар, знаєш як заробляє собі… еее… додаткові грошенята? – продовжив Олешко, не перестаючи посміхатися.

Вони минули кафедральний собор, і Аліє нишком поглянула на статую Пресвятої Діви, що прикрашала вхідну браму. Вона подумки попросила в Богоматері порятунку, усім своїм єством не бажаючи чути правду з Олешкових уст і інтуїтивно відчуваючи, що він не бреше.

– Прекрасний темноокий юнак забавляє старих пань. Гарна розвага, правда ж? – тепер Олешко сміявся. Йому подобалося спостерігати за виразом обличчя Аліє: спершу таким мученицько-нещасним, а після його останніх слів – розлюченим.

Він ніколи не бачив дівчину такою, і це здалося йому кумедним.

– Та що мені з того? – ледь не крикнула на нього Аліє, і сама злякалася свого голосу. – Схоже, що я теж скоро стану промишлятиподібним. Чи не того мене