Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

викликав до себе наш милостивий пан? – вона іронічно наголосила на двох останніх словах і зробила комічний реверанс. Її обличчя ще пашіло від гніву на Олешка, на пана й на Адріяна, про діяльність якого вона й так здогадувалася, але боялася собі зізнатися. Із її очей полетіли іскри.

– Ти така гарненька зараз! – прицмокнув Олешко. – Так би й з’їв би! Ох, і пощастило ж пану!

Із цими словами він відкрив для Аліє двері чорного ходу палацу Ґурських. Дівчина більше не проронила ні слова. Вона б ні за що не стала так принижуватися за шматок хліба, але ціною було життя її брата, і вона не мала права відступати.

Зайшовши всередину, Аліє здалося, що перед самим їхнім носом, хтось шмигнув убік. Вона не звернула жодної уваги на сторонні очі, змирившись із новою роллю, яку для неї відводили. Яке їй тепер діло до того, що про неї скажуть? Говорили й не таке!

Кімната, у якій чекав на Аліє пан, була невеликою, але багато вбраною. На стінах висіли ткані килими з гербовими знаками, а поруч – голови оленів із золоченими рогами. У комині, облицьованому розмальованими кахлями, горіли дрова. «Лише дурень запалює свічку вдень», – згадала татарську приказку Аліє. – «Біднесенький, замерз серед літа», – в’їдливо подумала вона й жахнулася своїх думок. Лише два місяці тому дівчина сама би наказала розпалити в комині вогонь, навіть якби надворі стояла спека, лише через те, що то була її прерогатива. За нею було право володіти й повелівати. Тепер наказувати міг оцей одутлий пан, який згорбившись сидів за письмовим столом і неспішно щось записував у велику книгу.

Калиновський не зразу підвів на неї очі. Погляд був масним і задоволеним, адже він знав, що Аліє прийде й вже нікуди звідси не подінеться. От тільки не здогадувався про справжню причину цього вчинку.

Олешко миттю зник, і Аліє залишилася одна стояти посеред кімнати, нервово перебираючи ґудзики на придбаному за кошт Калиновського жупані.

– Знаєш, чому я тебе покликав? – не підводячись з-за столу сказав пан.

Аліє знала, але похитала головою.

– Хочу запропонувати тобі… – Калиновський дбайливо підбирав слова, але в нього це не дуже виходило. – Утім ти знаєш, про що я кажу. Ти маєш залишитися при моїй особі довше. Ти кмітлива, гарна, тобі можна давати… Особливі доручення. А так як ти бігла… – зробив багатозначну паузу він, – то вибору в тебе, серденько, немає.

Він нарешті підвівся й неквапно обійшов навколо неї.

– Тобі казали, що ти, люба моя, – красуня! – сказав він, підходячи до Аліє з-заду й накриваючи своїми величезними долонями її руки, що досі міцно трималися за ґудзики жупана, ніби руки потопельниці за рятівну соломинку.

Одним різким рухом Калиновський розвів ці самі руки і ґудзики горохом розсипалися по підлозі. Жаль, що їх було лиши три, подумала Аліє, бажаючи віддалити неминуче. Багряна вовняна тканина важко упала на підлогу. «За все в житті доводиться віддавати ціну», – подумала вона. Невдовзі слідом за жупаном унизу опинилася блідо-рожева корсетка, вишита лиштвою запаска, спідниця… Аліє стояла нерухомо, потупивши очі, на які наверталися зрадницькі сльози.

Залишивши так дівчину, Калиновський відійшов до свого столу й прискіпливо, згори донизу, оглянув свою нову коханку. Конопляна сорочка була тонким, але все ж захистом.

– То як, готова ти служити мені? – вкрадливим голосом запитав пан Адам.

Аліє хотілося вибігти геть, але вона, зібравши всю свою волю в кулак, стримала себе.

– Звісно, пане, я буду рада служити тобі й далі. Вірою й правдою… – тепер на останньому слові наголосила вона, дивуючись, як рівно й глухо пролунав її голос. Ніби то говорила не вона, а навчена нею лялька.

– Добре! – радо прошепотів Калиновський, не зводячи з неї очей. На його обличчі виступив піт, і він почав стягувати з себе барвистий кунтуш.

– Тепер – знімай сорочечку. Сама, сама, люба, – підбадьорив її Калиновський, опираючись на стіл.

Руки не слухалися Аліє, але вона примусила їх не тремтіти. Вона розв’язала стрічку, яка з’єднувала горловину сорочки, і повільно зняла її через верх.

– А тепер підійди до мене, дитя, – якомога лагідніше промовив Калиновський.

Ніби уві сні, Аліє повільно підійшла до пана Адама. Той теж не поспішав. Він провів одним лише вказівним пальцем по її плечі, грудям, опускаючись нижче й нижче. Аліє міцно заплющила очі, намагаючись ні про що не думати й нічого не відчувати.

Несподівано за закритими дверима почувся стуків упевнених кроків, і одразу ж хтось затарабанив у двері й увірвався, не чекаючи відповіді.

– Пане Калиновський! Ой, а я не до речі? – у кімнату вихором залетіла… Уляна.

У Аліє запаморочилося в голові. Виникло відчуття, що схожий сон вона вже колись бачила.

– Чого тобі? – буркнув Калиновський, відриваючи руку від стегна своєї наймички.

– Мене Адріан прислав, лікар пана Анжея. Він непокоїться здоров’ям твоєї милості, бо навкруги серед шляхтичів починається епідемія двірської хвороби[8].

– А до чого тут я? – сердито відрізав Калиновський.

Зважаючи на оголену Аліє й розпашіле обличчя пана, це прозвучало дивно.

– Я нічого такого про тебе не думаю, милостивий пане! Я принесла зілля, яке не лікує, але запобігає можливому зараженню, – підморгнула Уляна. – До речі, – жінка понизила голос і нахилилася до самого вуха пана, хоча Аліє все ще могла розібрати кожне слово, – якщо, пане, маєш справу з цією дівкою, тобі просто необхідно його прийняти!

Калиновський миттю зблід і покрився холодним потом, а Уляна продовжила, промовляючи вже голосно до Аліє:

– Рибонько, сподіваюся ти приймаєш ті ліки, що тобі надіслав пан лікар? Бо, гляди, ніс відвалиться, чого варте тоді буде твоє гарненьке личко без носа? – зловісний смішок злетів із її уст, а Аліє готова була провалитися під землю від такого сорому й розцілувати Уляну за її вигадку одночасно.

– Яка паскуда! – раптом закричав на Аліє Калиновський, несамовитим голосом. – І ти збиралася мене спокусити? – він міцно стиснув підборіддя Аліє, а потім сильно ударив її об кам’яну стіну.

Аліє впала на долівку, прикриваючись руками.

– Забирайся звідси! – кинув у неї спідницею пан. – І щоб я тебе тут більше не бачив!

Дівчина поспішно накинула сорочку й, зібравши докупи речі, так у одному спідньому й вибігла з кімнати.

– Та вона вже майже долікувалася, – добродушно заспокоїла Калиновського Уляна. – За пару тижнів буде, як новенька!

Не гаючи більше часу, Уляна вклонилася й вибігла слідом за Аліє.

Татарка чекала Уляну на виході з палацу.

– То мені знову тобі подякувати? – запитала вона, змучено посміхаючись.

– Можеш і подякувати! Але на цей раз, повір мені, справді вийшло