Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

Довго не розмірковуючи, дівчина підбігла до нього й ухопила за рукав.

– Боже помогай, – сказала з несміливою посмішкою вона.

– Ох, це ти! – обличчя Адріяна просіяло. – Радий бачити тебе так скоро, радосте моя!

Адріян поцілував її в щоку, але Аліє відсторонилася.

– То ти дістав? – змовницьки прошепотіла вона, відсторонюючись від зайвих думок і зосереджуючись на головному.

Саме йду до жінки, яка ці сонні краплі робить.

– То можна я з тобою?

Але Адріян незгідно похитав головою.

– Тобі краще не ходити зі мною. Навіщо зайві підозри?

– Але ж ти казав, що ця жінка – твоя подруга. То вона нікому не скаже! Будь ласка, – благально склала руки Аліє, і її погляд зробився ангельсько-печальним. – Я місця собі не знаходжу! Дозволь, я піду з тобою!

– Бісове дівча, – з лагідним докором сказав Адріян. – Добре, ходімо вже разом!

Із неба накрапав дрібний дощ. Навіть не дощ і не туман огортали місто, а мряка, яка буває восени. Сонце вже повернуло на зиму, тож погоди стояли похмурі, хоч на календарі й було ще літо.

Так далеко від фортеці Аліє ще ніколи не заходила. Вони ішли вузькими, посипаними дрібним камінням доріжками в бік Руської брами, помежи крихітних вірменських будиночків із несподівано високими мурованими парканами, що розташувалися понад самим урвищем.

– А ось колишній гарем якогось знатного турецького вельможі, – указав на величну, обвиту диким виноградом будівлю, Адріян. – У давнину тут у підземеллях, кажуть, була в’язниця для особливо непокірних бранок.

Аліє мимоволі здригнулася.

– Що там зараз?

– Мешкає один заможний турок. Торгує на базарі тканинами, платить бургомістру непогане мито.

– І гарем тримає?

– Перевіримо?

– Ні, ні, мені зовсім не цікаво! – запевнила Аліє.

Ледь не єдина річ, яку Аліє розказала про себе, що вона була напівтатарка, а в підземеллях фортеці несправедливо ув’язнений її рідний брат. Ця напівправда робила їх хоч трохи ближчими, але дівчина все рівно почувала себе огидно.

– А далеко нам ще йти? – змінила тему вона.

Хижка, яку вони шукали, притулилася одним боком до самого муру. Одразу за нею виднілась галерея з вузенькими бійницями. Схоже було, що в будиночок неодноразово влучали з ворожих мушкетів і пушок, коли місто змінювало чергового господаря.

Дощ саме припустив, і маленька глиняна мазанка справила на Аліє ще жалюгідніше враження.

– А ця жінка… Вона знахарка? – сказала Аліє, замешкуючись.

– Я би не називав її так, – Адріян посміхнувся й у його голосі почулася несподівана ніжність. – Скоріше… аптекарка, якщо можна так казати про жінок. Бо вона все робить по-науковому, а не спираючись на якісь забобони, як це зазвичай роблять всілякі баби-повитухи. І жодної дохлої кішки! – сміючись заспокоїв він Аліє.

Та кивнула, збираючись рушити далі, але Адріян продовжував:

– Вона дуже розумна й талановита особа. Якби вона була чоловіком, то вже зробилася б першим аптекарем на все місто. Вона тобі сподобається, от побачиш!

– Буду рада знайомству, – не дуже впевнено відповіла Аліє, із деяким острахом відкриваючи двері старої хижі.

Всередині було напівтемно. Тьмяне денне світло ледь-ледь пробивалося через вузенькі віконечка, освітлюючи довгий стіл, заставлений склянками й мисками з різноманітними сумішами. Промені падали на завішені травами пошарпані стіни й викривали силует молодої жінки, яка схилилася над якимось рукоділлям.

Аліє вистачило одного погляду на жінку, щоб упізнати в ній ту, котра нещодавно назвалася їй Уляною. Голову жінки покривала та ж сама руда хустка, кінчики якої стирчали зверху, нагадуючи роги, на плечі ж був накинутий сірий чепрак, протертий на рукавах та поїдений міллю. Жінка здивовано підвела голову, ніби не чекала гостей, і з іще більшим подивом перевела погляд із Адріяна на Аліє.

– О, так ось для кого ти замовив сонне зілля, – поволі проговорила вона, звертаючись до Адріяна й вже потім знову потім повертаючись до дівчини: – Дай же я тебе роздивлюся.

Жінка встала й підійшла ближче, обпалюючи Аліє недобрим поглядом, від якого тіло татарки покрилося сиротами.

– Це Уляна, – м’яко сказав Адріян, ніби нічого не відбувалося. – А це – Христина, про яку я розповідав тобі.

– Ми зустрічалися, – видавила з себе Аліє, почуваючись, як Івасик-Телесик на гостині у Баби Яги. – А від Уласа нічого не чути?

– Я ж говорила – ні-чо-го! – огризнулась Уляна, повертаючись до столу й чітким рухом переливаючи якусь прозору рідину з горнятка в склянку.

– Гей, будь ввічливою з нашою гостею! – нарешті приструнив її Адріян. – Хто такий цей Улас?

– Її брат-близнюк, я зустріла його дорогою сюди. Він тричі рятував мої життя й честь…

– Уляно? – здивувався Адріян, підходячи ближче до жінки й розвертаючи її обличчям до світла. – І як давно ти маєш брата-близнюка? Та звідкіля він узагалі міг у тебе взятися!

Усе обличчя Уляни покрилось рум’янцем, проте вона швидко опанувала себе й відповіла впевненим голосом:

– Це дівча сплутало мене з кимось, тож я їй просто підіграла.

– Тоді звідки у тебе цей перстень? – не вгамовувалась Аліє, підвищуючи голос і вказуючи на безіменний палець Уляни. Великий чорний агат мерехтів у слабкому денному світлі.

Та Уляна не відповіла, бо з лежанки на печі раптом долинуло тихе шарудіння, звідти визирнула чорнява голівка з великими допитливими очима.

– Дитину розбудила! – буркнула жінка, поспішно беручи малого заспаного хлопчика на руки.

– Це Бенедикт, мій хрещеник, – мовчки забрав у неї трирічне дитя Адріян, гордо піднімаючи хлопчика вгору на витягнутих руках.

Малий засміявся й проговорив щось своєю, зрозумілою лише йому одному, мовою.

– Ну, тримай, – протягнула склянку з настоянкою гостям Уляна. – Це сильний сонний відвар. Не зловживай ним, бо у великій кількості може стати смертельною отрутою. Лише кілька крапель… І я навіть не хочу знати, навіщо він тобі, – пропалила вона поглядом Аліє.

Татарка тремтячими руками взяла пляшечку й потягнулась до кишені.

– Ось, це все, що цінного в мене є, – протягнула кілька монет вона.

– Лиши собі, вони тобі ще знадобляться, – відрізала Уляна, забираючи сина в Адріяна. – Вам час іти, любі мої гості!

Бенедикт потягнув маленькі рученята до Адріяна, і белькочучи щось по-своєму, похнюплено дивися, як той виходить.

– Ти поводишся дивно сьогодні, – уже біля самих дверей сказав Адріян. – І що це за нісенітниця з братом-близнюком? Візьми! – він поклав на вікно кілька мідних монет. – Це за відвар.

Аліє вийшла з хати з дивним відчуттям. Тут щось було не так, Уляна ламала комедію про Уласа саме тоді, коли той був їй так потрібен! Так, їй потрібен був друг, потрібен був Улас – єдина людина, якій дівчина за весь час своєї затяжної пригоди, не могла й не хотіла брехати…

– Пробач її, – почав