Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

Укусивши його, пані вивільнилася, збираючись знову напасти. Її довге волосся розметалося по плечах, золотистими латами огортаючи тіло. Та за мить жінка знову заціпеніла, а занесена рука безвільно опустилася донизу.

– Це ти, Дьйордь? – її очі знову стали пустими, а погляд – спрямованим кудись у вічність.

– Так, Ево, – вирішив не суперечити їй Анжей.

– Хто така Ева? Я Жужанна. Відведи мене додому.

– Добре, Жужанно.

Адріян тихо зітхнув і обережно взяв її під руку, попросивши Аліє почекати на нього. Через деякий час він повернувся.

– Вона що, одержима дияволом? – боязко прошепотіла Аліє, коли вони знову пішли вниз вулицею. Жахливий пустий погляд досі стояв перед її очима.

– Багато хто так думає. Щонеділі приходить священик читати над нею молитви. Уже кілька разів проводили обряди екзорцизму.

– І як?

– Як бачиш, – знизав плечима Адріян. – Вона хвора, Христино. Цю хворобу Авіценна назвав «джунун муфрит». Це означає «сильне божевілля». Цю жінку потрібно лікувати, а до неї ставляться, як до блаженної чи одержимої.

– Що з нею сталося?

– Лівія Хатвані зі знатного угорського роду. У її сім’ї є власний замок десь у Карпатських горах. У юності Лівія покохала пастуха й спробувала з ним утекти, але коханців упіймали, а його вбили просто на очах Лівії.

– Що за жорстокість!

– Дівчину зачинили в замку, тож вона, на самоті зі своїми думками, почала повільно божеволіти. Сюди її привезли, коли збагнули, що накоїли. Збагнули, що їй потрібна допомога. Але було запізно. Тепер вона не впізнає близьких. Лівія забула навіть власне ім’я. Іноді вона називає себе Жужанною – це коли вона спокійна й байдужа до всього. А коли в ній прокидається бажання помсти, вона стає Евою.

– Це так жахливо й так несправедливо! – ледь не вигукнула Аліє, хапаючи Адріяна за руку. Їй так стало шкода нещасну жінку, що вона зовсім забула про пристойності, і про те, що вони з Адріяном лише вчора познайомилися.

– Так, дуже несправедливо… – Адріян утримав її руку в своїй. – Але скільки в світі є людей, які б воліли бути кимось іншим? А вона щомиті може стати тією, ким їй заманеться, і щиро вірить у своє перевтілення.

Ці слова Аліє не сподобались. Вони були надто про неї саму, а дівчині хотілося принаймні сьогодні забути про своє подвійне життя. Їй хотілося нарешті перестати брехати й стати хоч ким-небудь цілісним.

– Чому так спохмурніла, панночко ясна? – запитав Адріян, коли вони спустилися сходами до самої води. – Невже панна Лівія настільки зіпсувала тобі настрій?

Аліє лише похитала головою. Вона сіла на услужливо розстелений на траві Адріянів плащ і потупила зір. Адріян дістав люльку і, ставши ближче до води, узявся її набивати.

– Ти такий хороший, – раптом сказала Аліє. – Лікар. Допомагаєш людям… Я спостерігала за тобою вчора – ті всі пані-шляхтянки вилися біля тебе, наче дикий виноград. Навіщо тобі я? Заради забави? Ти не схожий на людину, яка шукає забави. Бути подругою я тобі теж не зможу, я скоро поїду звідси… Та й не варта я тебе. Я, наче Лівія, щодня міняю свою личину та вже сама забула, як виглядає моє обличчя.

Адріян здивовано повернув голову. Його очі, очі людини, яка страждає меланхолією, зробилися вологими, а його обличчя раптом набуло натхненного виразу. Чоловік присів біля Аліє, обійняв її за плечі й ніжно поцілував. Потім відсторонився, ніби чекаючи, чи не відвісить йому дівчина ляпаса, і поцілував знову – сильно й пристрасно, збурюючи в грудях Аліє ціле море невідомих раніше почуттів.

– Навіщо це? – сказала Аліє, нарешті відсторонюючись сама. – Ти не відповів.

– Це й була відповідь. Я закохався, Христино. Уперше й востаннє в житті.

– Закохався? – вона підвела на нього великі очі, кольору бурштину, що золотими іскрами грали на сонці. – За тиждень мене тут уже не буде. То що ти робитимеш зі своєю любов’ю?

– Це звучить жорстоко. Не думав, що ти можеш бути жорстокою.

– Можу. Я всім приношу самі лише нещастя, – із натиском проказала дівчина. Несподівано для неї самої у її душі прокинувся хтось обачний і розважливий.

– Я поїду з тобою, куди б ти не подалася, і яку б маску не одягла! – палко проговорив Адріян. – Мені байдуже, хто ти. Я прийму будь-яку!

Аліє гірко всміхнулась, хитаючи головою. Вона вдивлялася в палаючі очі Адріяна й твердо запитала:

– І ти здатен заради мене на зраду свого покровителя?

– Що ти задумала? – ледь зіщулився чоловік.

– Відповідай.

– Так. Заради тебе я згоден на все.

– Добре. Тоді мені потрібна буде твоя допомога.

Наступного ранку сонця на небі вже не було. Його затуляли важкі сірі хмари, пухнастим куполом нависаючи над містом. Аліє, як звичайно, приносила братові сніданок. Він мовчки сидів у своєму кутку, навіть не підводячи на неї очей. Жалюгідний, брудний і зацькований, Махмуд і близько не був схожим на блискучого воїна, знатного агу. Без жодного слова Аліє поставила миску на підлогу й вийшла.

Учорашня розмова з Адріяном давала їй надію, хоча дівчина й досі не була певна, що чинить правильно. Татарка розказала Адріяну лише те, що їй здавалося, він має знати. Розказала, що Махмуд її брат, і що вона мусить звільнити його з полону. Адріян не питав про подробиці. Узагалі, він ні про що більше не розпитував. Його цікавило лише розташування в’язниці, кількість вартових та потаємні ходи з замку, які жартома показала дівчині легковірна Катруся.

Адріян пообіцяв дістати ліки, від яких людина міцно засинає. Ці ліки треба було підсипати в питво сторожі, а коли вартові заснуть, забрати в них ключі й вивести Махмуда через потаємний тунель.

Аліє довго осмислювала події минулого дня. Думки про Адріяна бентежили її, але вона щоразу питала себе, чи можна довіряти людині, яка вже на другий день знайомства обіцяє звернути заради тебе гори, ні про що не питає й поводиться, щонайменше, нерозважливо. От і зараз, виходячи за межі фортеці, вона думала, чи не розкаже Адріян про її задум Ґурському чи – ще гірше – Калиновському, чи він і справді готовий допомогти.

У місто Аліє вибралася за нитками для вишивання. Рукоділля заспокоювало її, переносило в інший світ – світ дивовижних тварин і чудернацьких квітів. І вона прикрашала вишивкою все, що мала: рукава й поли спідньої сорочки, шовкові стрічки, запаски, свій новий багряний жупан і навіть Катрусину корсетку на знак удячності.

Накупивши ниток, Аліє вже зібралася повертатися у фортецю й братися за улюблену справу, коли побачила Адріяна. Вочевидь, він був заклопотаний і швидким кроком ішов по вулиці – незмінно убраний