Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

як чудово, що ти зайшов! – ледь не підбігла до нього Аліє, силкуючись зобразити радість. – А наш добродій нарешті зі мною заговорив про те, що нас цікавить!

– Ох, цей витівник Усейн! Чи як там його?

– Махмуд, – упевнено відповіла Аліє. – Його звати Махмуд. Спершу він мені не довіряв, тому назвався чужим іменем і писав усілякі дурниці, щоб збити нас з пантелику. Але сьогодні він зізнався!

– Що? Що він сказав? – у Калиновського загорілись очі. Від нього тхнуло вчорашнім перегаром, і Аліє взагалі дивувалася, як він так твердо стоїть на ногах після пиятики на балу.

– Сказав, що реліквії досі в твоєму маєтку! – переможно сказала Аліє. – Вони заховали їх десь на подвір’ї, щоб потім той із них, хто зостанеться живим, повернувся, коли ти втратиш обачністьі залишиш палац.

– Якось це не дуже переконливо, – задумливо взяв себе за вус Калиновський. – Та втім, хто їх татар розбере! Все одно в четвер його повісять – я вже про все домовився, – широко всміхнувся пан Адам, і Аліє помітила, що йому бракує кількох кутніх зубів.

– Але ж його вже не будуть катувати? – намагалася не видати свого занепокоєння Аліє.

– Як не будуть? Бу-дуть! – знову солодко розтягнув слова пан. – А як же ми по-твоєму дізнаємося, чи не збрехав він тобі? Завжди все треба перевіряти двічі! Чи ти не згодна?

– Згодна, милостивий мій пане, – покірно схилила голову вона. – Шкода, не довго ще тобі служити…

– Як, недовго? А хіба ти не мусиш поїхати разом зі мною у маєток і відшукати реліквії? Хто ж, окрім тебе, тепер зможе їх знайти?

Калиновський по-батьківськи поклав руку на щоку дівчини, зазираючи їй у вічі. На мить затримавшись на обличчі, його рука повільно поповзла донизу, торкаючись беззахисно оголеної шиї Аліє, плеча й зупинившись на її грудях.

– Бачив тебе вчора на балу. Тобі личитиме намисто з перлів.

У дівчини перехопило дихання. Тієї миті вона ладна була перегризти горлянку хтивому негіднику, але почуття обов’язку перед братом стримали її перший порив. Якщо вона зірветься зараз, то так і не зможе врятувати Махмуда. Знав би він, яке приниження вона терпить заради нього!

Калиновський відвів руку, нарешті збагнувши, що стоїть на відкритому плацу фортеці.

– Я можу йти? – несміливо запитала Аліє, відступаючи на крок назад.

– Іди, дитя моє! – сказав Калиновський, важко переводячи подих.

Дівчина розвернулася й швидким кроком попрямувала до воріт, за якими її мав уже чекати Адріян. Вона відчувала себе брудною, їй хотілося опинитися у великих ночвах, наповнених теплою лавандовою водою, і проспати там увесь день, усе життя… Але побачивши на мосту Адріяна, Аліє вирішила, що тепла купіль і сон заждуть до вечора.

Вони проходилися вулицями міста. Першого дня після ярмарку вулиці були безлюднішими, ніж звичайно. Біля воріт Кафедрального Собору куняли каліки, підставивши сонцю пропиті обличчя. Де-не-де господині розвішували білизну, пробігали зграйки дітей і проїздили поодинокі ридвани.

Міщани, які проходили повз них, чемно віталися, на що Адріян знімав свого голландського капелюха у вигляді зрізаного конуса з вузькими полями і коротко кивав у відповідь. Він, як і напередодні, був одягнений у чорне. Щоправда, цього разу зовсім просто, без жодних прикрас. Хіба що через плече його був перекинутий короткий і так само чорний плащ, а на простій шкіряній перев’язі висіла вчорашня тонка рапіра.

До перехожих Адріяну було байдуже. Він завів розмову про погоду, що перескочила на погані дороги й сільську бідноту. Несподівано для обох мова зайшла про управління державою. Адріян здивувався, що його супутниця не вперше чує ідеї Платона й Демокріта, і його очі, що з учорашнього вечора горіли дивним вогнем, нині просто палали.

– Ще древні говорили про те, що всі люди рівні між собою. Так, не всі можуть правити державою, але й не всі можуть лікувати, – із запалом говорив Адріян. – Якби кожен займався тим, чим був одарований від Бога, то люди жили би щасливо вже на цьому світі, а не чекали того.

– Та хіба не Бог вирішує, що один народився князем, а інший – жебраком?

– Якби то він вирішував, то всі князі, як один, були би чесними й благородними.

– А всі жебраки підлими, – завершила його думку Аліє.

– Саме так, – кивнув Адріян. – Знаєш, чому я ношу одне чорне? Я перейняв це в італійців.

– Одежу?

– Не просто одежу. Філософію! У Італії відроджуються ідеї Сенеки, ідеї стоїків: скромність і простота зовнішня повинна підкреслювати красу духовну…

Аліє уважно слухала, злегка примруживши очі. Усе, сказане Адріяном сьогодні, аж ніяк не в’язалося з тим, як він поводився вчора.

– «Як є раки на обід, в меду плавати не слід» – каже нам мудрець.

– Це хтось із древніх?

– Та де! Лазар Прокопович. Чула про такого?

Аліє похитала головою й знічено посміхнулася, ніби не знати цього Прокоповича було те ж саме, що не читати Гомера.

Чоловік помітив її збентеження та продовжив у жартівливому тоні:

– Схоже панянка давно не читала сучасних книжок!

Раптом щасливий вираз його обличчя змінився гіркою гримасою.

– Ти когось зустрів? – прослідкувала за його поглядом Аліє.

– Так, – одними губами відповів він. – Бачиш он-ту дівчину?

Посеред майдану, здійнявши обличчя до неба, стояла молодява жінка. Її довге волосся русими хвилями вкривало все тіло, неприкрите більше нічим.

Вони підійшли ближче. Аліє все хотіла запитати, хто вона, але відчувала перед жінкою якийсь незрозумілий жах, і язик її прилип до піднебіння, а очі округлилися.

– Лівіє, – тихенько сказав він, але жінка не реагувала.

Вона була висока – на голову вища від Адріяна. Її шкіра, ніжна й випещена, здавалася такою білою, ніби вона ніколи раніше не підставляли її сонячному промінню. Від жінки пахло приємними парфумами. «Такі виробляють хіба що в Туреччині чи Італії», – подумала Аліє.

Раптом жінка опустила голову, і татарка зустрілася з нею поглядом. Від цього Аліє стало ще моторошніше, ніж раніше, – у погляді жінки не було нічого. Аліє відсахнулася, скрикнувши від несподіванки.

Лікар обережно відсторонив свою супутницю й заговорив знову:

– Лівіє, це Адріян. Як почуваєшся? Як мама? Лівіє, упізнаєш мене?

Жінка нарешті поглянула на Адріяна. Зненацька в її очах заблищали веселі вогники, і вона розсміялася низьким хриплуватим голосом.

– Я Ева. Е-ва! Чому ніхто не запам’ятає? От і ти, Михайлику, не можеш.

– Я Адріян, твій лікар. А тебе звати Лівія. Ходімо, відведу тебе додому.

Його голос звучав заспокійливо та м’яко, але жінка раптом накинулася на нього, намагаючись роздряпати йому обличчя. Адріян ухопив її за руку, але одразу ж відчув її гострі зуби у себе на правиці.