Хорхе Луїс Борхес - Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

і хто не боїться ризикувати, той має шанси довідатися багато корисного, якщо тільки, звичайно, його не підловлять на тому, що він підслуховує; а на впійманого чекає розправа. У штабі зійшлася вся трійця — так їх називають наші бовдури. Трійця — це Сарленга, Мусанте і Реновалес. Цього разу вони не перегавкувалися, і це додало мені наснаги. Я пішов до них, як до рідних, і перш ніж вони встигли мене виштовхати втришия, я, дуже кваплячись, встигнув їм сказати, що маю для них сенсаційні новини. А потім відтарабанив усе, що знав: про сцену примирення, про револьвер і навіть про цілюще вино Файнберга. Бачили б ви, якими кислими стали їхні міни. Я про всяк випадок швиденько відступив, ну, бо а раптом якесь язикате порозносить, що я тут обмовляю людей перед власниками готелю, а я ж, хоч убий, не маю такої вади, така вже моя натура.

Я з гідністю перемістився на старе місце, проте вирішив трійцю наразі з поля зору не випускати. І недарма. За мить Сарленга впевненою ходою рушив до комірчини, де ночував селюк. Я, наче мавпа, вискочив на сходи і притулив вухо до дощок, щоби не пропустити жодного слова з того, про що говорилося внизу. Сарленга вимагав, щоби Лімардо віддав йому револьвер. Але той — нізащо. Сарленга почав погрожувати; як саме, сеньйоре Пароді, я тут не повторюватиму, щоби не засмучувати вас. Лімардо — в тон йому, з такою ж зверхністю — відповів: мовляв, мені на ваші погрози начхати, мене нічим не візьмеш, і це так, ніби на мені куленепробивний жилет, тож нехай хоч сто таких, як ви, Сарленга, напосядуться на мене, я їх не боюся. Між нами кажучи, ніякий захисний жилет, навіть якщо він і був, йому не допоміг, дуже скоро його знайшли мертвим, і то не десь, а в моїй кімнаті…

— То чим же закінчилася розмова? — запитав Пароді.

— А чим закінчується все на світі? Сарленга облишив бештанину з тим бовдуром і пішов рівно з тим же, з чим і приходив.

Тепер ми помалу наближаємося до тієї страшної неділі. Мені гірко це визнавати, але недільного дня в готелі, наче на цвинтарі, тихо і тужно. Я буквально вмирав від нудьги, тому мені спало на думку витягнути Файнберга з несусвітнього невігластва. Я вирішив навчити його грати в труке[271], щоби він не осоромився і не виглядав цілковитим дурнем, коли опиниться в барі. Сеньйоре Пароді, таких учителів, як я, треба ще пошукати; доказ — мій учень ipso facto виграв у мене два песо, один песо і сорок сентаво він отримав тої ж миті готівкою, а решту боргу я вирішив погасити, повівши його на ранкову виставу на «Ексельсіор»[272]. Ні, не дарма стверджують, що Росіта Розенберг — королева сміху. Регіт стояв несамовитий, наче від лоскоту, хоч особисто я не розумів жодного слова, бо актори розмовляли мовою, якою в нас розмовляють росіяни, коли не хочуть, щоб їх розуміли сторонні люди. Тож я мріяв про одне-єдине: якнайшвидше дійти до готелю — і попросити Файнберга, щоби він мені пояснив, у чому суть і сіль усіх тих дотепів. Ми повернулися в пречудовому настрої, і все було дуже добре.

Але, щойно я переступив поріг своєї кімнати, мені зробилося не до жартів. Бачили б ви, якою стала моя постіль: це вже була не постіль, а страхітливий сон, ковдра і покривало наскрізь просякли кров’ю, хоч бери і викручуй, подушка — ще гірша, матрац також увібрав кров, у мене ще тільки встигнула промайнути думка: де ж мені спати цієї ночі? Тому що на моєму ліжку лежав мертвий Тадео Лімардо — такий мертвий, що мертвіших за нього просто немає.

Перша моя думка була про готель, самі розумієте. А раптом якийсь злостивець подумає, що це я порішив Лімардо і запаскудив свою постіль, ну і так далі. Крім того, мені чомусь здалося, що з трупа Сарленга не матиме жодного задоволення; і, дійсно, я наче у воду дивився: слідчі допитували його аж за опівніч, у такий пізній час в «Ель Нуево Імпарсіаль» навіть світло вмикати вже не можна. Треба не забути ще додати, що доки в моїй голові снувалися всі ці думки, я не переставав верещати, як недорізаний, тому що я наче Наполеон: можу робити купу справ одночасно. Щодо цього ладен заприсягти вам на все, що завгодно! На мій вереск збіглися всі пожильці готелю, і навіть слуга з кухні, причому він так старався заткнути мені рота кляпом з ганчірки, що вони мало не розжилися на ще одного трупа. З’явилися Файнберг, Мусанте, бовдури з мансарди, кухар і Пахабрава. Останнім прийшов сеньйор Реновалес. Цілий наступний день усі ми провели в поліції. Отам я опинився у своїй стихії: всім, кого цікавила історія вбивства, я радо пояснював подробиці й почувався значним і корисним; при цьому я змальовував настільки живі картини, що мої співрозмовники буквально втрачали дар мови. Натомість я пильності не втрачав, а тому рознюхав, що Лімардо порішили о п’ятій вечора; зарізали його власним ножем з кістяним руків’ям.

Знаєте, мені здається, що всі вони просто розгубилися, а надто ті, хто каже, начебто цю таємницю неможливо пояснити. Я певний, що, якби вбивство сталося ввечері чи вночі, все заплуталося би значно більше. У цей час у готелі ціла купа невідомих людей, що їх навіть і пожильцями не назвеш, бо вони одну нічку переночують, а там — наче їх вітром змело.

За винятком Файнберга та вашого покірного слуги, коли сталося це страшне кровопролиття, всі решта, по суті, залишалися в готелі. Згодом з’ясувалося, що Сарленги теж не було на місці, він їздив на півнячі бої до «Сааведри»[273], на яких переміг півень падре Арганьяреса[274].

2.

Минуло вісім днів. Туліо Савастано вихором увірвався до камери двісті сімдесят три, стривожений і щасливий. Скоромовкою заторохтів:

— У мене для вас сюрприз, сеньйоре Пароді. Зі мною тут дехто до вас у гості.

За ним зайшов ледь захеканий, чисто виголений чоловік, із сивою кучмою волосся й очима ясно-блакитного кольору. Він був одягнений надзвичайно ретельно, костюм доповнювала краватка з вовни вікуньї[275]; крім того, Пароді зауважив, що у візитера дуже акуратно відполіровані нігті. Він та ще один гість, без сумніву, були шанованими клієнтами у своїх банках. А Савастано, мало не божеволіючи від щастя, вирішив догодити всім водночас, тож метався, наче ошпарений, по крихітній камері