Alina Pero - Кров і правда, Alina Pero

Ніч тисне на плечі важким вантажем. Я сиджу на краю дивана, дивлюся в темряву. Сон не приходить – думки, як голодні пси, не дають спокою.

Ледь чутні кроки за спиною.

— Ти не спиш?

Я повертаю голову. Юля стоїть у дверному прорізі, її силует ледь видно в слабкому світлі.

— Ти теж.

Вона мовчки підходить ближче, сідає в крісло навпроти. Довго дивиться на мене.

— Я не розумію. Навіщо ти це робиш?

Я знаю, про що вона.

— Юля, — зітхаю, проводжу рукою по обличчю. — Це не твоя справа.

— Можливо. Але мені хочеться знати.

Вона не відводить погляду. Наполеглива.

Я мовчу.

— Це через гроші?

Я криво посміхаюся.

— А ти думала, я просто люблю бійки?

Вона не відповідає, лише чекає.

Тиша між нами напружена, важка.

Я розумію, що вона не відступить.

— Мій брат… — голос зривається. Я стискаю кулаки, змушую себе продовжити. — Йому шістнадцять. І в нього рак.

Юля різко вдихає, але не перебиває.

— Лікування дороге. Дуже. Батько працює, але його зарплати вистачає тільки на їжу і комуналку. Мати залишила роботу, щоб бути поруч з братом. А я…

Зупиняюся, дивлюся на свої руки.

— Я знайшов спосіб заробити.

— Але це небезпечно… — її голос тихий.

— Все життя небезпечне.

Я піднімаю на неї погляд. В її очах – розуміння. Співчуття. І ще щось, чого я не можу пояснити.

— І скільки тобі ще потрібно?

— Багато, — усміхаюся гірко. — Але я не зупинюся.

Вона мовчить, ніби обмірковує почуте.

— І що, якщо ти не встигнеш?

Я стискаю щелепи.

— Я не маю вибору.

Вона нахиляється трохи вперед, її голос м’який, але твердий:

— Артеме, ти вже зробив достатньо.

Я відводжу погляд.

— Я ще не виграв.

Тиша затягується.

Але тепер вона знає. І від цього мені чомусь не легше.