Alina Pero - Кров і правда, Alina Pero

У палаті тихо, чути лише рівномірний звук медичних апаратів.

Артем мовчить. Я сиджу поруч, склавши руки на колінах, і дивлюся, як він намагається усвідомити реальність, у якій тепер немає боїв, ставок і крові.

Я зробила це. Я зруйнувала світ, у якому він жив.

Я мала вибір – змовчати, змиритися, дозволити йому самому вирішувати свою долю. Але я не могла. Не могла сидіти склавши руки, коли знала, що наступний бій міг стати для нього останнім.

Я не знаю, чи він пробачить мене.

— Ти злишся? — мій голос тихий, але чомусь лунає різко в цій стерильній тиші.

Артем повільно переводить на мене погляд. Очі тьмяні, втомлені, але не злі.

Він довго мовчить. Потім, нарешті, говорить:

— Ні.

Я не знаю, що означає це «ні». Воно може бути прийняттям, може бути байдужістю.

Я опускаю погляд, намагаючись зібратися з думками.

— Що тепер?

Він відкидається на подушку, дивиться в стелю. Вперше за весь час, що я знаю його, він виглядає розгубленим.

— Я не знаю.

Щось змінюється в його виразі обличчя. Ледь помітна тінь полегшення.

— Але, здається, тепер у мене є шанс жити по-іншому.

Я дивлюся на нього.

Він не знає, що буде далі. Я теж.

Але, можливо, це і є найважливіше – що цей шанс у нього нарешті з’явився.

Кінець