Леді Анет - Академія Магії: Пробудження долі, Леді Анет

Глава 36: Фортеця Повстанців

Ліра, Калей і Селіна мовчки йшли за незнайомцями, ковзаючи поглядами по темному лісу. Здавалося, навіть дерева тут були настороженими, їхні покручені гілки ніби тягнулися до подорожніх.

— Скільки ще? — тихо запитала Селіна, стискаючи амулет на шиї.

— Ми майже на місці, — відповіла жінка, не сповільнюючи ходу.

Ліра не могла позбутися відчуття, що вони наближаються до чогось важливого. В її серці наростав дивний трепет, ніби невидимий голос кликав її вперед.

Нарешті дерева розступилися, відкриваючи простір перед ними. І там, серед високих скель, розташовувалася фортеця. Вона була не такою, як Ліра уявляла. Не велична кам'яна цитадель із вежами, а стара будівля, збудована прямо в тілі гори, з вузькими проходами та масивними воротами, що виблискували рунічними написами.

— Це і є фортеця повстанців? — Калей із сумнівом оглянув споруду.

— Так, — кивнув чоловік. — Тут безпечно. Принаймні, поки що.

Коли вони підійшли ближче, руни на воротах спалахнули, розпізнавши гостей. Ліра відчула, як магія ковзнула по її шкірі, оцінюючи її, перш ніж брама важко відчинилася.

— Ласкаво просимо, — мовила жінка. — Тут ви знайдете відповіді.

Але, коли вони переступили поріг, у Ліри знову промайнуло відчуття тривоги. Ніби невидима сила вже чекала на неї всередині.

Темрява коридору зустріла їх прохолодним вітерцем. Ліра вдихнула повітря, просякнуте запахом старого каменю, трав і… чогось ще. Ледь вловимого, але знайомого.

Калей і Селіна трималися поруч, уважно оглядаючи простір навколо. Їх проводили довгим проходом, освітленим тільки блакитним світлом магічних факелів. Стеля була низькою, а стіни – вкриті древніми письменами, які світилися в темряві.

— Що це за символи? — прошепотіла Ліра, торкаючись рукою холодного каменю.

Жінка, що вела їх, зупинилася й подивилася на неї через плече.

— Це історія. Спогади тих, хто прийшов до нас раніше.

Ліра провела пальцями по знаках, і враз її свідомість затопило видіння.

…Війна. Поле битви, залите кров’ю. Люди та маги борються проти тіней, що здіймаються з-під землі. Грім розриває небо, а в центрі цього хаосу стоїть жінка з білими, мов сніг, очима. Вона здіймає руки, і світло прорізає темряву…

Ліра різко відсахнулася, вдихнувши, ніби щойно виринула з води.

— Що це було? — здивовано запитала вона, намагаючись упоратися з прискореним серцебиттям.

Жінка уважно подивилася на неї.

— Ти бачила?

— Що саме? — насторожився Калей.

— Минуле, — відповів чоловік, що стояв поруч із їхньою провідницею. — Ці стіни зберігають пам’ять. Але не кожен може її побачити.

Ліра зустріла його погляд.

— Хто була ця жінка?

Жінка зітхнула.

— Та, хто стояла на краю загибелі цього світу. І, можливо… та, чиїм шляхом тобі судилося піти.

Вона повернулася й рушила далі, залишивши Ліру з ще більшою кількістю запитань, ніж раніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍