Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

в дах автобуса. А тоді наставив зброю на нас. Запала цілковита тиша. Він лиховісно всміхнувся, показавши загострені зуби.

— Так краще, — сказав полковник, не прибираючи зброї. — Ви всі — пристосуванці й каґальці, а це означає, що ви шляхом махінацій і підкупу отримали безпечні призначення, від яких тепер не матимете жодної користі. Ви в армії, а в армії коряться наказам. — Автобус зупинився, і він знову вистрілив у дах. — А тепер мені потрібні добровольці на бойову службу. Усім добровольцям вийти вперед.

Ми квапливо вийшли вперед. Незважаючи на нічну годину, світло на складі постачання яскраво горіло, біля заставлених полиць чекали клерки, а в дверях стояв офіцер.

— Посуньтеся, — скомандував наш полковник, не зводячи з тих, хто вийшов з автобуса, настороженого погляду.

— Не можу, сер, — відповів офіцер постачання. — Я не можу нічого видавати до одержання відповідних наказів зі штабу. Там ще не розібралися...

Полковник прострілив лампочку над дверима складу, а тоді приставив розпечене дуло свого пістолета до носа офіцера постачання.

— Що ти сказав? — прогарчав полковник.

— Накази щойно надійшли, сер! Відчинитися й видавати все. Хутко!

І все минуло хутко. Ми щодуху мчали складом, на бігу підхоплюючи все підряд: одяг, чоботи, казармені речові торби, паски. Маніакальний полковник, здавалося, перебував тепер усюди, раз у раз бахкаючи пістолетом для підтримання темпу. Вулиця за будівлею перетворилася на пекельний пейзаж, де офіцери зривали з себе однострої й кидали їх на землю, водночас натягаючи зелену бойову форму, насуваючи на голови шоломи та пхаючи все інше до торб. Ми пошкандибали вперед, до наступної будівлі, де видавали зброю. Та, як я помітив, без боєприпасів: полковник був не дурень. Ледве пересуваючись під вагою свого спорядження, я вибрів на вулицю й, мокрий від поту, упав під стіною. Мортон упав поряд зі мною.

— Ти хоч здогадуєшся, що це все означає? — видихнув він.

— Чудово здогадуюся. Можновладці думають, що за ними шпигують. І недарма, бо за ними таки шпигують. Тож вони перенесли своє вторгнення на ближчу дату, поки ніхто не встиг розвідати їхні плани більш детально.

— Що буде з нами?

— Ми вторгнемося. Принаймні виїдемо офіцерами. Тобто зможемо залишатися в ар’єргарді та в разі будь-якого спротиву з боку ворога посилати бійців уперед...

— Розкрий свою речову торбу, — промовила мені на вухо нетля.

— Що ти кажеш?

У мене боляче запекла мочка вуха: нетля розрядила свої батарейки мені у шкіру.

— Розкрий... торбу! — видихнула вона й упала: розрядились і закінчились її батарейки.

Я нагнувся та розкрив торбу, замислившись, чи не підкладено туди що-небудь. Пролунав свист, і там засмерділо реактивним паливом: у торбу, промайнувши повз мене, шугнув птах.

— Не буду я потай везти цього клятого птаха, щоб мене піймали й застрелили! — вигукнув я.

— Ти зробиш заради всього людства, — відповів птах із потужним світлом в очах. — Для повторної активації натисни на дзьоб двічі. Кінець зв’язку.

Світло згасло, і птах зм’як. Я різко закрив торбу, зачувши наближення чиїхось кроків.

— У транспорт! — наказав полковник. — Ми їдемо!

РОЗДІЛ 14

Сидіти на місці та розслаблятися було майже ніколи. Щойно офіцерів, які хиталися під вагою свого бойового спорядження, викинули зі складу постачання, з’явилися вантажівки, аби відвезти їх у ніч. Скиглячи та нарікаючи разом із рештою скигліїв і нарікальників, ми з Мортоном перекинули торби та зброю за задній борт кузова вантажівки й залізли туди. Коли вона заповнилася трохи вище, ніж під зав’язку, ми, хитаючись, поїхали.

— Подумати тіки: я фойно повернувся до війська. Добровільно, — бідкався офіцер, який важко навалився на мене. Забулькала перекинута догори дном пляшка.

— Поділися з ближнім, поділися з ближнім, — пробурмотів я, видираючи пляшку з його тремтячих рук. Напій у ній був доволі огидний, зате багатий на спирт.

— Ти досі не п’єш? — видихнув я, звертаючись до Мортона й тримаючи в руках пляшку, що стрімко порожніла.

— Я швидко навчаюся.

Він ковтнув, закашлявся, потім знову ковтнув, а тоді здав пляшку її початковому власникові.

Нас накрив якийсь низький гуркіт, і ми мимохіть заплющили очі від яскравого світла. То злетів космічний корабель. Вторгнення почалося. Коли вантажівка з рипінням зупинилась і знайомий уже огидний голос наказав нам вийти, ми захитались і врізались один в одного. На нас уже чекав запеклий супостат, свавільний полковник. Тепер його підтримували радист і зграйка унтер-офіцерів. За ним спокійно крокували до підготовленого транспорту цілі роти й батальйони солдатів.

— А тепер послухайте, — заревів полковник. — Там добрі бійці, і їм потрібні добрі офіцери. На жаль, я можу запропонувати їм тільки вас, товстозадих канцелярських п’явок, покидьків бази. Тому я розподілю вас по одному на роту, сподіваючись, що ви набудете досвіду, перш ніж умерти.

Кепсько. Я пообіцяв Мортонові, що дбатиму про нього, та як це робити, якщо ми опинимося в різних ротах. Я зітхнув. Доведеться порушити перше правило виживання у війську. Тож усупереч основній армійській аксіомі (тримай рота на замку й нікуди не йди добровольцем) я зголосився піти добровольцем. Хвацько виступив уперед і виструнчився, тупнувши підборами.

— Сер! Зад у мене підтягнутий, живіт плаский, і я маю бойовий досвід. Стріляю, як снайпер, і навчаю рукопашного бою.

— А я тобі не вірю! — ревнув мені в обличчя полковник.

Я кинув його на землю, поставив на спину ногу, відібрав зброю, прострелив один із вуличних ліхтарів, а тоді допоміг полковникові стати на ноги та повернув зброю. Коли полковник змахнув гравій зі своєї форми, його лютий погляд розтанув, перетворившись мало не на усмішку.

— Мені стали б у пригоді ще кілька таких, як ти. Тобі дістанеться бойова рота. Як тебе звати?

— Дрем. Уклінно прошу призначити лейтенанта Геска — ось він стоїть — моїм заступником. Він молодий і тупий, але я його навчав.

— Він твій. Виходь. Є ще добровольці?

Я підхопив свої торби, доки він не встиг передумати, та помчав до транспорту, тим часом як Мортон шкандибав позаду.

— Коли ти його збив, я думав, що помру, — видихнув він. — Ти трохи ризикнув.

— Жити в сучасному світі — це вже означає ризикувати, — пафосно заявив я, — тут же стільки канцерогенів і ДТП. А ще ми, здається, можемо зупинитись і покласти торби. Надійшла підмога.

Підбіг завзятий на вигляд сержант