Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

огинала летовище з одного боку, відмежовуючись від нього високою дротяною огорожею. По той бік огорожі вид-нілися трава й автомобільні шляхи. Щойно приземлився великий вантажний транспорт. Під нашими поглядами він важко прокотився повз. Коли він посунув далі, стрімко знизилася зграя чорних птахів і почала клювати щось у траві. Один із птахів розправив крила й полетів до огорожі, а тоді сів по той бік. Схилив голову набік і, дивлячись на мене, заговорив:

— Ти не сам.

— Ясна річ. Він у безпеці. Це ви, Вароде?

— Ні, капітан Варод не на службі.

— Поклич його. Я не розмовляю аби з ким.

— Із тобою зв’яжуться.

Птах розвернувся, роззявив дзьоб і розправив крила. Злетів зі свистом і без жодного змаху.

— Реактивний, — зауважив я. — Зі впуском повітря в роті. Вихід реактивного струменя в тому самому місці, на яке можна подумати. Ходімо.

Завищала, наближаючись, сирена, і на дорозі з’явився детекторний фургон. Минаючи нас, він сповільнився, повернувши в наш бік чашоподібну антену, а тоді поїхав далі.

— Вони справді ефективно виявляють радіопередачі, — сказав я.

— Той птах — радіо?

— І воно теж. Він на дистанційному керуванні й, певно, має якісь логічні схеми для того, щоб скакати туди-сюди й триматись гурту інших птахів. Його можна виявити лише тоді, коли він передає щось назад, на базу.

— А база де?

— Цього тобі краще не знати. Як і того, хто нею керує. Та я можу тебе запевнити, що там не бажають зла цій країні.

— Чому? — Тепер він говорив дуже схвильовано. — Скажи їм, хай стають до роботи, позбудуться військових та їхніх друзів і знову введуть вибори. Тобі відомо, як довго тривав поточний надзвичайний стан? Я тобі розповім, я перевіряв. Так званий тимчасовий надзвичайний стан було оголошено понад двісті років тому. Оце так надзвичайний стан! Перекажи своїм пернатим друзям, що, як на мене, вони можуть баламутити скільки завгодно.

— Я все чув, — озвався низьким голосом птах, вилетівши з пітьми та примостившись мені на плече. — Наша робота — не баламутити. Ми трудимося лише для того, щоб...

— Вароде, стули пельку, — відрізав я. — У нас обмаль часу на зв’язок, поки детектори не з’явилися знову, і його не варто марнувати на промови. Я дізнався плани вторгнення.

Птах багатозначно поглянув на мене й кивнув.

— Чудово, — видав він. — Хутчіше викладай деталі, я записую. Де місце вторгнення?

— Не на цій планеті. Вони готують космічний флот для атаки на іншу планету.

— Ти впевнений?

— Я підслухав. Я впевнений.

— Як називається ця планета.

— Гадки не маю.

— Я ще повернуся. Треба позбутися цього детекторного фургона.

Птах зі свистом шугнув у небо, залишивши по собі огидний сморід спаленого реактивного палива. Вправно зробив бочку та приземлився на вантажівку, що їхала поблизу. Гадаю, передачі він не припиняв, оскільки за мить повз нас у гонитві за вантажівкою промчав фургон виявлення. Ми попростували далі.

— Що це ще за вторгнення? Що ти з’ясував?

— Оце й з’ясував. Керує всім такий собі генерал Зеннор. Зважаючи на те, як він говорив, я гадаю, що воно відбудеться досить скоро...

Пролунав свист, повіяло гарячим повітрям, і мені у шкіру голови крізь кашкет уп’ялися гострі кігті: птах сів мені на голову.

— Дізнайся, на яку планету вторгнуться, — наказав він.

— З’ясуй це сам. Полети за ними, коли вони злетять.

— Це неможливо. До найближчого космічного корабля з детекторним обладнанням чотири дні шляху. Можливо, він не встигне сюди вчасно.

— Кепсько. Ой.

Я потер місце на голові, з якого птах, злітаючи, видер трохи волосся, а тоді нагнувся, щоб підняти кашкет. Щойно ми завернули за ріг, позаду нас із ревом промайнув іще один детекторний транспорт.

— Злиймося з натовпом, — запропонував я Мортонові. — Той детектор почне щось підозрювати, якщо й далі щоразу виявлятиме нас, знімаючи покази.

— А ми б могли злитися з натовпом, який їсть і п’є?

— Добра думка. І я знаю, куди саме піти.

На цих словах я зійшов з узбіччя й застиг із піднятою рукою — просто перед вантажівкою. Її водій натиснув на гальмо, і машина, вискнувши шинами та затремтівши, спинилася переді мною.

— А ми якось швидко їдемо, чи не так? — вишкірився я на водія.

— Я вас не бачив, капітане...

— І я знаю, чому ти мене не побачив. Тому що в тебе вигоріла одна головна фара, ось чому. Та сьогодні я великодушний. Якщо відвезеш мене й мого товариша до офіцерського клубу, я, може, й забуду, що тебе зустрічав.

Загалом кажучи, водій не мав вибору. Він висадив нас перед клубом і з ревом рвонув геть. Ми завернули туди скуштувати тамтешніх п’янких радощів — здебільшого таких самих, як і в клубі для унтер-офіцерів. Утім, тут були офіціантки. Десь із чверть столиків були зайняті відвідувачами — усі інші, можливо, затрималися на службі. Наші стейки та пиво принесли зі зразковою швидкістю, і ми з голодним бурчанням допалися до них. Коли ми майже доїли, у дверях з’явився офіцер і засюрчав у свисток.

— Гаразд, вимітайтеся та приєднуйтеся. Усі. Аварійні збори. Транспорт надворі. Я про вас, — промовив він, злісно тицьнувши пальцем у наш бік.

— Ми тільки зі служби, полковнику, — озвався я.

— Ви тільки повертаєтеся на службу. До того ж ви, як я бачу, поїли, а я — ні, тож не зли мене, хлопче.

— Ми вже йдемо, сер!

Ми з Мортоном долучилися до метушні, вискочивши з дверей і сівши до автобуса, що чекав. Полковник увійшов останнім, і водій рушив.

— Ось що я можу вам повідомити, — заговорив полковник, перекрикуючи шум двигуна. — З причин, що вас не обходять, наші поточні плани було пришвидшено. Ви йдете в бій, і то негайно!

Залунали питання й несхвальні вигуки, та він голосно їх зацитьнув.

— Тихо! Я знаю, що всі ви — товстопузі канцелярські п’явки, але ви ще й вояки. Через інтенсифікацію планування переведення окремих бойових офіцерів не встигне відбутися вчасно. Усі ви, офіцери, щойно добровільно зголосилися зайняти їхні місця. Ви отримаєте бойове спорядження, приєднаєтеся до своїх бійців і негайно повантажитеся у транспорт. Ми всі вирушимо до опівночі.

Полковник довго ігнорував скарги та протести й урешті-решт злетів із котушок. Вихопивши з кобури страхітливий пістолет, вистрелив угору,