Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

— Тебе заарештовано, солдате. Лейтенанте, відведіть цю людину до майора. Розкажіть йому, що сталося. Негайно поверніться з майором. Уперед!

Коли вони потупали геть, я ще раз вставив відмичку, крутнув її й добре натиснув. Усередині замка щось клацнуло. Лише після цього я вийняв відмичку, відчинив двері та прослизнув досередини. Безшумно зачинив за собою двері.

Маленький передпокій затуляли запорошені фіранки. Між ними просочувалося світло; я нахилився вперед і трішечки їх розсунув.

— ...важлива абсолютна безпека до старту. Ви отримали запечатані накази, які не слід відкривати до часу «Ч». Місця зустрічі позначено...

Я добре знав цей голос. Колись він належав Гарсові, а тепер — Зеннорові. Для певності я ще трішечки розсунув фіранки. Він був там, майже піді мною, і показував на велику схему позаду себе. Я поглянув на схему, а тоді зсунув фіранки й позадкував.

Коли я зачиняв за собою двері, зі сходів долинули квапливі кроки. З’явився майор із червоним від напруження обличчям.

— Що відбувається?

— Точно не знаю, сер. Вартовий, що стояв тут, дістав зброю й поводився підозріло. Я спробував відчинити двері. Вони були незамкнені. Тоді я й послав по вас, сер.

— Не може бути. Я сам їх замикав.

Від доторку двері відчинились, і майор, пополотнівши від шоку, хутко їх зачинив.

— Ви не заходили досередини?

— Звичайно, ні, майоре. Я ж отримав накази. Можливо, замок несправний.

— Так, можливо!

Він незграбно витягнув своє кільце з ключами, відшукав потрібний ключ і повернув його в замку. Заскреготів метал.

— Не замикаються!

— Можна я спробую, сер?

Я забрав ключі зі зм’яклих пальців майора і, звісно, не перевершив його. Віддавши ключі, я заговорив зовсім тихо:

— Буде розслідування, сер, буде біда. Це несправедливо щодо вас. Я подбаю про те, щоб вартовий нікому нічого не розповів. А тоді приведу зварювальника, запечатаю двері. Можливо, так буде найкраще, еге ж, майоре?

Він почав відповідати, а тоді стулив рота й замислився. Перевів погляд із мене на двері. Тоді помітив ключі, які досі тримав у руці. Поклав їх до кишені та розправив плечі.

— Як скажете, капітане, нічого не сталося. Безглуздо затіювати розслідування й усяке таке. Я залишуся тут. Негайно пришліть зварювальника.

— Чудово, сер. Я про все подбаю.

Біля підніжжя сходів на мене чекав Мортон, а поруч із ним стояв наляканий військовий поліцейський. Я підійшов до нього, прошиваючи пильним поглядом.

— Буду з тобою милостивим, солдате, хоча це й неправильно. Думаю, найрозважливіше було б геть забути про цю справу. Як тебе звати?

— Піп7812, сер.

— Гаразд. Піпе, можеш тепер вертатися до свого підрозділу. Але, якщо я почую якісь чутки чи балачки про замки абощо, ти помреш упродовж доби. Зрозуміло?

— Замки, капітане? На жаль, я не розумію, про що ви.

— Чудово, Піпе. Звітуй сержантові. Скажи йому, що мені терміново потрібен тут зварювальник. Ворушись.

Він заворушився.

— Що це все означає? — спитав Мортон.

— Це означає військові дії, мій друже. Тепер я знаю, чим вони тут займаються. Знаю все про їхні плани вторгнення.

Ось тільки що я міг із цим удіяти?

РОЗДІЛ 13

Коли збори завершились, я постарався поринути у справи подалі від входу до театру. Малоймовірно, що Зеннор упізнає мене з тих часів, коли був капітаном Гарсом. Але навіть мала ймовірність — це вже ймовірність, тож я не ліз йому на очі. Вояки вишикувались і пішли геть; тепер, коли надзвичайна ситуація минула, їх не балували безглуздим транспортом. У розпорядженні майора була машина, та я відмовився від цієї пропозиції.

— А було б добре, якби нас підвезли, — заканючив Мортон, коли машина від’їхала.

— Куди? До в’язниці? Що далі ми від представників влади, то щасливіші маємо бути.

— Я втомився.

— А хто не втомився? Про голод я взагалі мовчу. Знайдімо якийсь заклад, де можна витратити трохи грошей Ґоу...

— Джиме... Джиме ді Ґріз...

Звук був високий і ледь чутний. Невже я чую голоси? Я роззирнувся довкола, та поблизу не було нікого, крім Мортона.

— Ти щось чув?

— Ні. А мав би?

— Не знаю. У мене раптом задзвеніло у вухах. Але присягаюся, я дещо почув.

— Може, то до тебе звернулася та нетля, що сиділа на твоєму плечі. Ха-ха.

— Сам ти «ха-ха». Яка нетля?

— Ота, бачиш? Сидить на твоїх капітанських нашивках. Мені її змахнути?

— Ні. Облиш.

Я повернув голову, кліпнув і ледве встиг розгледіти нетлю. Вона змахнула крильцями, злетіла — і сіла мені на вухо.

— І... аерґропл... негайно.

— Не розумію.

— Тому що я не говорю.

— Стули пельку, Мортоне. Я до нетлі звертаюся, а не до тебе.

У Мортона від висла щелепа, і він хутенько відсунувся вбік.

— Повторіть повідомлення, — попросив я, тимчасово не зважаючи на нього.

— Аеродром... ідіть аеродром.

— Гаразд, іти на аеродром. Ясно. Кінець зв’язку.

Нетля пурхнула геть, і я погладив Мортона по плечі, відчувши, як той тремтить.

— Ну ж бо, не журись. І припини дивитися на мене, як на божевільного. Ця нетля — пристрій зв’язку, та й усе.

— Зв’язку з ким?

— Менше знаєш — ціліший будеш.

— Ти справді шпигун, так?

— І так, і ні. Я тут у власних справах, але певні сторони намагаються втягнути мене у свої справи. Зрозуміло?

— Ні.

— Добре. Ходімо шукати аеродром. Навздогад я сказав би, що він отам, де світять вогні й сідають літаки. Підеш зі мною?

— А в мене є вибір? Можна якось повернутися? Почати з нуля? Ну, тобто ми ж не можемо просто взяти та прокрастися назад до казарми, наче нічого не трапилось, еге ж?

— Сам знаєш, що не можемо.

Він зітхнув і кивнув.

— Знаю. Та я просто не створений для того, чим ми займалися. І де це закінчиться?

Добре запитання. А надії на відповідь поки що було дуже мало.

— Правду кажучи, я не знаю. Але обіцяю тобі, Мортоне, тому що втягнув тебе в це. Для мене найважливіше, понад усе, визволити тебе з халепи й убезпечити. Не питай, як: я цього ще не знаю.

— Не картайся. То ж я відкрив рота перед отим каґальнутим капралом. Тоді все й почалося.

Розмовляючи, ми неухильно прямували до аеродрому. Добре освітлена яскравими вогнями дорога, якою ми йшли,