Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Подув сильний вітер, який поніс невідомо звідки сніг прямо у лице. Я заплющила очі. Думала, що через пару секунд цей подих вітру згасне. Та де там! Діставши маску з кишені, я попрямувала туди, куди йшли всі сліди. Наділа її на себе і одразу стало якось комфортніше. Скоро я помітила вхід. Така ж діра. Всередині напівтемрява. Піднявши голову, я помітила діри у стелі, через які падав сніг. А правильніше сказати, що я помітила лише огризки даху на фоні сірого-сірого неба, що пару століть тому височив у колись величному замкові. Маленький сніжок мрячив зверху. Я озирнулася. Знову доведеться йти по слідах. Коридор, кімната, коридор, сходи. Старі кам’яні сходи. Я зайшла на самий верх. Невеличкий майданчик. Увесь у слідах, що з кожною секундою притрушувалися білим снігом. Значить, можна ходити по ньому і не боятися провалитися.

Вийшовши на свіже повітря і прохолодний вологий вітерець, я одразу помітила те, що й так кидалося в очі.

Розплавлене каміння. В декількох місцях. Я підійшла до стіночки, що мала висоту до метра і слугувала бар’єром, аби маленькі дітки багатіїв, що тут колись жили, не падали вниз. Я рукою помацала каміння. Сумнівів не може бути. Дослідивши усі такі сліди драйтла на майданчику, я зазирнула донизу. Побачила там ще щось дивної форми. Наче хтось гарячим ножем прорізав щось м’якеньке. Треба б оглянути. Я вже хотіла запалити очі, аби зробити собі щит, щоб скоріше спуститися вниз. Але передумала, згадавши про Відьму. І йти тим же шляхом вниз я не збиралася. Там можна заблукати. Ще в такому тумані взагалі нічого не розібрати. Доведеться спускатися. На щастя, замок мав багато тріщин. Де-не-де росли дерева і кущі прямо в стінах. Спуститися не було занадто складно.

Кам’яне щось було розтоплене. Тепер уже не дізнатися, що ж саме це було. І снігу біля цього предмету не так багато, як у інших місцях. Від температури він розтанув. Слідів на снігу менше. Зовсім мало. Я обдивилася все навкруги. Все ж вирішила йти по слідах. Невдовзі я наштовхнулася на якісь східці. Дерев’яні. Старі. Небезпечні. І тягнуться вони високо вгору. І чому мені вдома не сиділося?

Я почала підійматися. Обхопила обома руками руків’я з обох сторін. Ноги намагалася ставити у ті місця, які бодай виглядали міцнішими. Через п’ять хвилин я вже видерлася на схожий на перший майданчик нагорі. А йому вже дісталося більше. Всюди застиглі ріки з каменю. Як наче дуже повільно зупиняли час і течія боролося з ним, поки не програла цю нерівну битву. Я погладила рукою один з таких напливів. Гладенький. Дослідила всі, що здавалися мені цікавими.

- Вже все встигла оглянути?

Різкий вигук позаду мене виявився для мене справжньою несподіванкою! Я швидко відстрибнула, перекрутившись у повітрі і ковзнувши по каменю. Стала в бойовій стійці. Так, звісно, я чула, що голос звучав не поруч. Але я була певна, що то до мене говорила Відьма. А вони мають стріли. Я на якийсь відсоток підвищила свої шанси вижити. Це вже через мить я усвідомила, хто до мене звертався.

Ще секунду я стояла в бойовій стійці з гаддаре в руках. На лезо моєї шаблі падали сніжинки. Вістря дивилося прямо на Відьму. Я випросталася. Вклала зброю за спину. Сніг легенько сипав з неба мокрими напівкраплями-напівсніжинками.

- В тебе подорож по визначних пам’ятках Ксерону? - голосно запитала я.

- Бачиш тут щось визначне? - вона пішла мені назустріч.

- Бачу тут тебе. І у мене виникає купа запитань.

- Як і у мене.

Анаіс Безорд стала навпроти мене. Це в них така зона комфорту? Я б стала на сантиметрів двадцять далі. Але зараз не та ситуація, щоб задкувати.

- Що ти тут робиш? - запитала я.

- А ти? - відповіла і не відповіла Анаіс.

- Конструктивний діалог. - констатувала я.

Ми стояли мовчки цілу хвилину. Дивилися одна одній в очі. Ніхто не поступався.

- Ти вперта. - зробила вона мені комплімент.

- А ти взагалі Відьма. - парирувала я.

Знову тиша. Я зціпила зуби. Кому з нас потрібніша інформація? Якби мені було чим поділитися, я б ще могла торгуватися.

- Яке питання тебе цікавить найбільше? - спитала я Відьму, даючи зрозуміти, що вона може задати лише одне.

- Чому, коли всі впевнені, що ти відмовилася від роботи на Лоран, я зустрічаю тебе саме тут?

Я широко усміхнулася. Уважна Відьма помітила це по моїх очах.

- У… - вона з розумінням почала кивати сама собі. - Непогано. Якщо тобі вдалося обкрутити круг пальця Лоран і її союзників, то що вже казати за її ворогів.

- А ти теж не проста пташка. Приїхала у Ксерон заздалегідь. Змінила зачіску, колір волосся. Не маєш видимих контактів з кланом Рене. Ба, більше, навіть виступаєш за іншу команду. Вчиш Відьму, яка ледь не вбиває Рене. А згодом… бум! І ти тут.

Анаіс підняла голову, задерши підборіддя. Схоже, що в кожній із нас живуть свої таємниці. Я ж навпаки схилила голову і дивилася тепер на Відьму з-під лоба.

- А що ж буде далі? - саркастично спитала я Анаіс.

- Майбутнього ніхто не відає. - відповіла дівчина.

- А я чула про драйтлів, для яких це, як два вогники круг пальця. - знову моя посмішка під маскою.

- Я навіть бачила таких. - хмикнула Відьма. - Але для нас, звичайних людей, найкращий спосіб передбачити майбутнє…

- Створити його власноруч. - закінчила за неї я.

Вираз обличчя Анаіс змінився. Вона стала враз серйозною. Очі збільшилися, готова поклястися, що її пульс і серцебиття значно прискорилися. І що я такого сказала? Ну, продовжила фразу. Де я її почула? Мені нею всі вуха продзижчала Марі-Лор. Освічена Відьма завжди сипала фразами на зразок цієї. “Ти живеш лише один раз. Але якщо робити це правильно, то і одного разу достатньо”, “Неважливо, як повільно ти йдеш, поки ти не зупиняєшся” і тому подібні. Якщо вона знала автора цього вислову, то обов’язково казала, зі слів якої видатної людини його було записано.

Білий туман, сіре небо, свіжий вітер.

Вона не встигла зреагувати. Я діяла занадто швидко. В найкращих традиціях смертьмейстерів. Удар, який неможливо відбити.