Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- Не думав, що містомейстер так швидко відреагує на моє прохання. - чоловік злегка вклонився.

Я продовжувала стояти мовчки. Якщо це, що б це не було, допоможе мені зняти дешевше кімнату…

Ми стояли мовчки. Чоловік не спішив щось ще казати. Просто дивився на мене. Напевно, був з тих, що тричі перевірять перед тим, як щось зробити.

- І все ж він тут. - я легенько кивнула вверх, немов показуючи на драйтла, що стояв за спиною.

- Мені казали, що є такий мейстер. - знову сам собі закивав господар. - Вам потрібна кімната? - він повернувся до хлопчика.

- Тільки одна є. - той опустив очі. - З одним ліжком.

Наче мені більше потрібно.

- Я сплю на підлозі. Хай вас це не спантеличує. - я трохи розвернулася. - Його цей варіант влаштовує.

Господар кивнув, поквапився до книги. Взяв перо і впер у мене жадібний до знань погляд. Я стояла і дивилася йому в очі. Так пройшла хвилина. Ще один. Передивитися Відьму в дивилки? Де ви такі розумні тільки беретеся.

- Як мені вас записати? - видавив із себе чоловік, прислужливо схиливши голову.

- Просто едемейстер. - швиденько зметикувала я.

- Угу. Угу. - виводячи літери, кивав чоловік. - Проведи. - кинув він хлопцю.

Через хвилину ми з тіньовиком вже займали свої місця. Він у зручнющій ароматній майже новенькій зробленій за останніми зразками моди шафі, а я у звичайнісінькому ліжку.

- Тобі все дісталося просто так.

- Угу. - відповіла я, збиваючи подушку.

- Ти не думала, що доведеться виконати роботу людини, за яку тебе прийняли?

- Тебе прийняли. Ти і думай. А я завтра піду звідси. З самого ранку. А ти можеш залишатися, розповіси потім, що тебе попросили зробити.

Я йшла туманом. Напрямок приблизний був мені відомий. Я ж Шукач! Ну, і ще тут була всього одна дорога, яка й приведе мене до замку. Як мене запевнили. До руїн замку. Так всі кажуть. То ж, дивись собі під ноги, та пересувай ними, поки не впрешся носом у стіну. Тоді й зрозумієш, що то і є замок. Простий план. Позаду мене беззвучно плив тіньовик. Я відчувала його, хоч не чула й маленького звуку. Який пейзаж відкривався переді мною? Біле молоко, заправлене білим соусом і притрушене білою пудрою. Інколи по обидва боки від дороги виринали темні горбики дерев. Чорні і гілкуваті. Як якісь вартові, що стережуть час, що невблаганно мчиться вперед. А ще стара дорога неупинно вела вгору. Все вище і вище. На початках йти не складно. Але зовсім скоро моє серцебиття прискорилося. Дихання не збилося, цього підйомчика замало, щоб змусити мене важко дихати. Я перебувала досить в непоганій формі.

Дорога різко пішла вгору. Невеликий стрімкий підйом. Місток. Аркою. Я подивилася наліво і направо. Річки не видно. Напевно, невеликий струмок вкритий кригою і снігом. Я підійшла ближче до краю. Руків’я відсутнє. Тонкий відголосок імпульсу. Очі мої напружено вдивлялися в білу пелену переді мною. Я готова була поклястися, що побачила подрібнювачів. Здрібнювачі, перетирачі як їх почали віднедавна називати. Декілька химерних істот, контури яких розмиті туманом, промайнули попереду. Ні! Не може бути. Там же річка. Я б почула, як ламається крига. Подрібнювачі ж не літають?

Я запустила мережу відчуттів, аби спіймати найменший і найтонший імпульс. Тіньовик. І Відьма. Трясця! Я не могла точно визначити її місцезнаходження, як і відстань до мене. Та я її відчувала. А подрібнювачів — ні. Може, здалося? Я витерла очі. Хай мене обманули очі, та вуха ж не такі зрадники? Ні, я покрутила головою. Зітхнула, розмірковуючи про те, чи не доведеться пройти поруч із Відьмою. Що вона взагалі тут робила? Я мимоволі поглянула на тіньовика. На Сутінь. Хоч мені й здавалося, що він не заслуговує на таке ім’я, та про себе я можу його так називати?

- Ти не відчув драйтлів? - запитала я.

Тіньовик, що вже стояв поруч зі мною, похитав головою.

- Де ти їх відчула?

- Я не впевнена, що відчула. - зізналася я. - Скоріше побачила. Подрібнювачів. Але в такому тумані… Наче вони річку переходили.

Я говорила тихо. На всяк випадок. Кістяний драйтл навіть не повернувся у той бік, куди я дивилася.

- Ну, якщо їх каміння не перетворилося на пух, то навряд вони б тихенько це зробили.

Я кивнула. Ті ж думки і аргументи, про які я вже подумала хвилиною раніше. Я підібгала губи і ще раз зітхнула. Не хотіла зустрічі з Відьмою. Ми покрокували далі. Ну, я покрокувала, а він… як там він пересувався? Я вже хотіла задати йому це питання, як побачила, що він зненацька здригнувся.

- Далі я не піду. - впевнено заявив тіньовик.

Я знизала плечима. Ніхто і не просив. “Не піду” — я перекрутила тон тіньовика у себе в голові писклявим голосом. А якби і пішов? Наче з нього була б користь. Наче він би щось зробив. Відьми злякався? Я була впевнена, що він її відчув. Трохи пізніше за мене, що не могло не викликати у мене посмішку, якою я показувала, як була собою задоволена.

Тож, далі довелося йти одній. Не сильно й треба.

Залишившись на самотині, я прояснила голову. Свіже повітря, смертельна тиша. Думки. Люблю, коли така ясність. Навіть дозволила собі усміхнутися. Зробила усмішку, так. Але свою. Справжню.

Через п’ять хвилин я прийшла у потрібне місце. Ну, не зовсім вперлася лобом у стіну, як мені було обіцяно. Якщо вже відверто, то якби не та ворона, що раптово каркнула збоку і змусила мене повернути голову, то я б так і пройшла повз ці руїни. Дорога зовсім не впирається в замок. Вона безтурботно оминає його. Чого їй хвилюватися за таких, як я? Напевно, дорога взагалі не хвилюється. Бо має міцну нервову систему із бруківки.

Зупинившись, я дуже обережно почала ловити імпульси. Відьма поблизу. Але мені довелося бути вкрай обережною, аби себе не видати. Тому в повній мірі я не мала інформації про те, де саме перебувала Відьма. Так, я її відчувала. Знала, що вона є. Не більше. Ну і хай.

Трохи пройшовши вздовж стіни по не глибокому снігові, я знайшла вхідну браму. Колись, напевно, велична і масивна. Колись Максуд обороняв її. А зараз просто діра в стіні. Слідів дуже багато. Може, це місце користується попитом і має популярність серед місцевого населення? Все може бути. Я ж тут вперше, звідки мені знати? Задравши високо носа, на випадок, якщо випадково когось зустріну, я впевнено увійшла у замок. Хм. Більше схоже на фортецю. Цілі вулиці. Ну, такі собі. Але замок — це одна будівля. А тут був двір. Хоча… Може, це двір замку? Цей мерзенний туман взагалі не давав уявлення про те, що перед тобою! Чи це стіна якогось стародавнього амфітеатру, чи корівник.