Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Я вдарила її під коліно своєю ногою, бо вже не встигала придумати і тим паче зробити щось ліпше. Рукою я потягли Анаіс в протилежний від удару бік і вниз, щоб вона швидше впала.

Падали ми разом.

- Очі! - закричала я на всю горлянку, поки ми ще летіли.

Ще не торкнувшись холодного засніженого каменю, я відштовхнула від себе Відьму так сильно, як тільки могла. Ми покотилися в різні сторони якраз в той час, як над нами пролетіла величезна брила.

Я так і знала! Мені не здалося!

На ноги скочили ми одночасно. Я з гаддаре в руці, Відьма з вогнями круг зап’ясть. Вона викинула два щити. Один навпроти себе, інший — навпроти мене.

Тріскіт каменю, божевільно голосне і страшне ревіння справжніх вбивць. Вбивць Відьом.

Подрібнювачі видералися по стінах наверх. Один, той, що жбурнув у нас каменюку, випірнув з туману. Його трикутно-циліндрична пика сяяла радістю і чимось злим, недобрим, темним. Оскаженілий погляд. Лише мить йому знадобилася для того, аби на нас напасти.

Анаіс своїм талантом і силою направила обидва щити прямо в нападника. Але щити розбилися об кам’яне тіло могутнього драйтла, не спинивши його ні на мить. Здоровенні кам’яні руки неочікувано швидко розрізали повітря. Я ухилилася від удару, як і Анаіс. Я відскочила вбік, і наді мною вистрибнув ще один подрібнювач. Прямо наді мною!

Бум!

Каменем його було збито ще в повітрі! Це Анаіс добре влучила! Я повернулася в її бік. Вона створила двох Химер, аби ті відволікали подрібнювача. А тим часом я побачила ще двох драйтлів. Я помчала на них, аби дати час Відьми придумати якийсь план. Я ж розуміла, що драйтли-вбивці прийшли не по мене. Ніхто не знав, що я тут буду. Та й, будьмо чесними, щоб мене вбити найняли б звичайних людей. Незримих, наприклад. А не зграю саме тих драйтлів, проти яких не діють Відьомські сили.

Двоє подрібнювачів мчали на мене. Я на них. З гаддаре в руці. Так може спокійніше? Не знаю. Серце шалено калатало.

Удари.

Я ухилялася, пригиналася, крутилася в смертельному танку з двома справжніми монстрами. Два бездоганні вбивці. Вони швидкі. Аж занадто для таких кам’яних велетнів. Але не на ту нарвалися. Вигин спини, присід, випад. Я поступово рухалася до краю стіни. Часу кидати погляди на Анаіс я не мала. Залишалося тільки здогадуватися, як складається бій у неї. Пару разів кам’яна лапа ледь не заділа мене, та я уникла зустрічі зі смертельними ударами. Ось я вже на краю майданчика. Стрибок. Що внизу? Я не знаю. Не видно. Та вгорі точно мене чатувала смерть. У будь-якому випадку. З кам’яними драйтлами жарти погані. Я летіла донизу, коли зрозуміла, що ніяких перепон, які б могли мене уповільнити у повітрі, не передбачалося конструкцією цієї вежі. Я всадила гаддаре в щілину між каменями і зависла в повітрі. Оцінила поглядом відстань до землі. Підтяглася на руків’ї гаддаре, вперлася обома ногами у стіну, і відштовхнулася, виймаючи шаблю з тріщини. Сальто в повітрі. Два оберти. Я вмію добре контролювати своє тіло. Рівновага — це моє друге ім’я. Чи третє. Друге — Шукач. Знайшла ж я пригоди на свою голову.

Приземлилася я майже м’яко. Та біль в колінах трохи відчула. І тут як гехне щось поруч. Так впало, що ті залишки якоїсь стіни, що залишилися збоку від мене, розлетілися на малесенькі камінчики.

- Не може бути. - не втрималася я, сказавши це вголос. - Невже?

Цей драйтл вирішив погнатися за мною!? За мною, простенькою людиною, що абсолютно нічим йому не загрожує!

- А як же Відьма, чи тобі повилазило? - кинула я подрібнювачу через плече, тікаючи в туман.

Ви коли-небудь намагалися втекти від велетенської монструозної напівскелі-напівстіни з руками і ногами? І чому вони ще й бігають так швидко? А тут, як на зло, цілі лабіринти почалися. Якісь напівзруйновані стіни, вузькі проходи. Я мчала ними з надією, що така місцина сильно уповільнить драйтла. Як виявилося, всі мої мрії про допомогу невідомих мені давно померлих мейстерів розвіялися як туман в сонячний день. Подрібнювач настигав мене, розбиваючи на ходу всі ті перешкоди, на які він навіть уваги не звертав. Удар якого я не бачила, але інстинктивно ухилилася. Він вже близько. Я рвонула вбік, мимоволі ухилившись від ще одного удару. Мчала з усіх ніг. Гаддаре в руці.

Стіна. Глуха стіна!

 Я ледь не влипла в неї всім тілом. Кинула блискавичний погляд в один і інший бік вздовж стіни. Країв її не видно. Я обернулася. Зробила крок вперед, щоб мати хоч якийсь простір для маневру.

Подрібнювач вже не поспішав. Та й навіщо? Здобич в пастці. Тікати нікуди.

Я повела головою в одну сторону, потім в іншу. Поки в шиї щось хруснуло. Виставила гаддаре в бойовій стійці вперед і трохи збоку. Ледь присіла, перенісши вагу більше на задню ногу. Чи допоможе мені Потік? Проти такого драйтла — навряд. Готуйся вмерти, Спенадей.

І тут я його відчула. Ну, добре. Спочатку я його побачила.

Темрява раптово почала вкривати все навкруг мене. Біле “все навколо” почало змінювати колір на протилежний. Зовсім скоро увесь білий світ переді мною зник і вмить знову посвітлішало. Тінь пересунулася.

Я бачила вираз морди кам’яного драйтла. Відкритий рот, збільшені очі. Звісно!

Він бачив перед собою руду красиву дівчину з шаблею в руці. А от за нею… За нею з темряви виростав драйтл ночі. Тіньовик. Світ навкруги продовжував темніти. В мене серце забилося частіше. Я відчувала страх. Навіть жах Відьом мене не зміг би пробити. А тут… Тіньовик — то справжня сила. Первородна. Зовсім іншого ґатунку, аніж якийсь там подрібнювач. Кістяні драйтли — наймогутніші драйтли в світі. Сильніше за них лише фантоми. І то, так в книжках пишуть. Жоден драйтл у світі при своєму розумі не ризикне навіть подумати про те, щоб вступити в єдиноборство з такою надприродною силою. Це було б самогубством. Ніщо не здатне перемогти кістяних драйтлів.

Подрібнювач схилив голову, трохи зігнувся наче в поклоні, і швидко відступив, а вже за мить побіг геть.