Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

– Він погодився? – Я був дуже здивований. – Але Анджеєк невинний.

– Виходить на те, що невинний, але це повинен визнати суд, тому що тільки йому люди можуть вірити. Нам не повірять, тому міліціонер повинен на очах у всіх надіти наручники на руки того, кого звинувачують, а потім відвести.

– Але ж хлопець переживе шок, – запротестував я.

– Янек збирається поговорити з ним, – сказав Бернард. – Ми йому пояснимо, як ідуть справи, що ми не віримо, що він винний, але ми повинні його захистити від людей. Він має запротестувати, кілька разів крикнути, що він невинний, а потім дати себе відвести.

– А де ми його будемо тримати?

– У вашому домі.

Я кивнув на знак схвалення. Справді, Бернард мав голову, щоб не парад носити, і моя мати завжди казала мені, що він міг би так само легко піти в політику чи до вишу.

– Гарно придумане, – похвалив я його.

– Твій батько має повернутися завтра, а нам цього часу буде достатньо.

– Дай Боже.

– Ну, не хвилюйся, йди додому і виглядай батька, а коли стемніє, зустрічаємось у клубі.

Я допив чай ​​і вийшов за двері, сподіваючись, що коли прийду додому, то побачу батька, який сидить за столом і гріє руки чашкою гарячого чаю, а потім почую, що допомога вже в дорозі. Скільки б років не було людині, вона підсвідомо покладається на своїх батьків.

Однак його там не було, тільки мама подавала вечерю моїм братам і сестрам. Я також отримав миску вареників з капустою та грибами, і поки їв, бачив на обличчі мами написане питання про те, що трапилося, і що буде далі, але вона, мабуть, не хотіла починати дискусію перед дітьми. Я сприйняв це з полегшенням, тому що мені завжди було важко говорити з нею про неприємні чи життєві проблеми.

Я піднявся нагору трохи відпочити, а коли заплющив очі, у двері постукав Янек.

– Не спиш? – запитав він, заходячи до моєї кімнати.

– Вже ні, – відповів я, сідаючи на тапчані. – Щось сталося?

– Вбивця Івонки ретельно обшукав будинок старого Брися, – сказав він, сідаючи навпроти мене на стілець. – Я помітив, що він переставляв меблі, наприклад шафу на кухні, а потім повертав їх на місце, але не зовсім точно, тому що після стількох років меблі залишили заглиблення в лінолеумі.

– Значить, він щось шукав, – сказала я. – Цікаво, що, і чи знайшов він це.

– Я вважаю, мова йшла про щоденник Івонки. У цьому мало бути щось важливе.

– Аліція вже переглядає його.

– Добре, – відповів дядько, киваючи. – Виспися, у тебе була коротка ніч. Заручини успішні?

– Так, – відповів я. – Скажи, ти був у Анджейка?

– Бернард розповів тобі про наш план, мені це відомо, я був у нього зараз. І збирався сказати тобі це сам, щоб ти міг допомогти нам, якщо ми опинимося в біді.

– Як він це сприйняв?

– Анджеєк? Досить добре. Він досі в шоці після Анулі і, ймовірно, ще довго залишиться в такому стані. Він став частково апатичним, я боюся, що зараз він є більшою загрозою для себе, ніж люди з селища. Якщо його стерегти, то це піде навіть на його користь, бо він готовий повіситися або зробити якісь інші дурниці.

– Я боюся цієї зустрічі, – з легким хвилюванням сказав я.

– І вірно, – відповів Янек. – Якщо ти боїшся, значить, ти чудово усвідомлюєш слабкі місця нашого плану, а значить, ти думаєш. Немає нічого гіршого за дурного міліціонера. І нічого більш небезпечного. Подумай, що це повинно статися, що ми просто наносимо попереджувальний удар. Якщо ми не діятимемо, хто знає, що може статися.

Він встав і вийшов з моєї кімнати, але спати більше я не міг, він мене розбудив на добре. Я лежав на ліжку і перебирав у своїй голові всі можливі сценарії, хоча так і не придумав той, який стався насправді.

.

***

Батько не повернувся. Зустріч у селищному клубі почалася, як тільки темрява накрила хати нашого поселення. Вранці Бернар напалив у пічі, але це мало допомогло, був сильний мороз, і холодні стіни не хотіли грітися.

Селищний клуб являв собою стару цегляну будівлю колишньої німецької школи з однією класною кімнатою та туалетом на першому поверсі та квартирою вчителя на другому. Останні уроки тут проходили двадцять років тому, вчителів було мало, і чиновники вирішили, що ми будемо їздити до Барцинека. Відтоді тут відбувалися збори жителів селища, то веселилися на весіллях, то сумували на поминках, на Іванів вечір водили хороводи, а після усіх польових робіт — дожинковий бенкет.

Те, що не могла зробити стара німецька кахельна піч, зробили кілька десятків людей, які сиділи на лавках і слухали Бернарда. Нагріті тіла та дихання проганяли холод всередині, даруючи нам відчуття легкого тепла. Клас був в основному заповнений чоловіками, але з’явилися і кілька жінок. Селищний голова не став чекати, поки вщухне галас, і на перші звинувачення на адресу Анджейка відповів голосно і рішуче.

– Люди, це ж суду вирішувати! – гримнув Бернард, і його голос, сильний і грубий, як дубова дошка, луною відлунав до стелі. – Анджеєк тут, сидить і слухає, як ви його звинувачуєте. Він наш земляк, наш сусід! Хороша людина, ще краща душа. Організував автобус на месу, ні копійки ні від кого не хотів взяти. Вони з Анулею кохалися? Певне, що так, і це добре. Вона гарненька і мила, він теж не спід сорочого хвоста випав. Але щоб вбивати?

– Тоді хто?! – гукнув із передпокою старий Годуля, який також мав повагу серед мешканців.

– Не знаю, – відповів Бернард, але в його голосі не було безпорадності. – Якби я знав, то власними руками розтерзав того сучиного сина. – Він підняв угору свої величезні руки, заперечуючи свою заяву про те, що суди призначені для того, щоб судити, але ніхто цього не підхопив.

– Ось так і треба зробити, – відповів Козловський, його руде волосся тремтіло.

– Треба, – погодився Бернард. – Але впевненості у нас немає! А що, Козел, Анджейкові голову відірвеш, а якщо цієї ночі знову помре дівчина, то чию голову треба буде відірвати, твою? Тому що ти вбив невинну людину?

Натовп схвально бурчав. Логіка проста, але дуже ефективна. Бернард задоволено озирнувся й провів рукою по вусах.

– Суди розглядають справу, – продовжив селищний голова. – Викликають свідків, перевіряють