Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

дорослий. Мусиш розуміти. Андир-Шопай — звичай цього місця. Вони бояться, вони думають, що так себе захистять. — Вона знала, про що він думав, але не

могла допомогти Чорній Корові. Колись він зрозуміє. Головне — його безпека.

— Не прив’язуйся до цієї дівчинки. Ми все одно звідси підемо.

— Батько б не тікав. Він би зміг її захистити.

Ма відвернулася, порахувала до десяти, гамуючи гнів, і з гуркотом

висипала недоїдки у відро для куюни.

— Дешт жорстокий. Ми маємо лише одне одного.

Бекир обурено грюкнув горням, демонструючи, що він про це думає, і

пошкандибав до підвалу. Ма допомогла спуститися. Набитий водоростями

матрац лежав у кутку, заваленому непотребом із Дешту. Тут були зламані

керамічні фігурки, пластикові солдатики, голова колись прекрасної ляльки, блискучі залізні деталі, розбите радіо та інший мотлох — усе це Бекир зібрав із

раннього дитинства. Особливо багато було зображень рослин. Бекир ними марив

і, попри відсутність книг із ботаніки, міг легко перелічити, що росло в Дешті до

Спалахів.

Ма підняла з купи й покрутила в руках «Сказання генерала Григоренка».

За легендою, слова належали засновнику Армії потвор, яка й після Спалахів

продовжувала воювати зі Старшими Братами. Армія потвор була ідеалом для

хлопчиків, що мріяли втекти і приєднатися до їх лав. Завжди, коли вона про це

думала, то тихо раділа, що Бекир не може залишити Ак-Шеїх.

У цій книжці генерал оповідав про те, як після Спалахів йому явився Бог

Спалахів і наказав створити Армію потвор. «Сказання» нещадно винищувалися

Старшими Братами, а проте були чи не в кожній юрті. Книгу заборонили

насамперед через те, що генерал Григоренко написав про доктора Мамая із

Матері Вітрів. Наче доктор пожертвував своїм тілом, щоб розбудити Бога. Але

Ма чула й іншу версію: Бог уже перебував у тілі Мамая, а Золота Колиска, священний артефакт Кіммерику, подарунок богині Діви, його випустила, розбудила. Обидві версії — де доктор Мамай був жертвою та пророком — Ма

вважала абсурдними. Люди хотіли пояснити те, що сталося з Кіммериком, і

знайшли для цього зручну казку.

— Це дав Азіз-баба? Ти ж розумієш, що це лише релігійна маячня? Ще

один спосіб утекти від реальності. І це теж, — Ма показала на фотографії

Кіммерику до Спалахів; їх теж, без сумніву, дав старійшина. — Мені не

подобається, що старий забиває тобі голову історіями про минуле. Того, що

сталося, не змінити. Чіплятися за минуле — це тупцювати на місці.

— Так, я знаю, краще втекти й усе забути, — відмахнувся Бекир уже без

усілякого бажання сперечатися. Ма допомогла йому вкластися. Її огорнула хвиля

ніжності. Попри всі ритуали засівання Дешту і щоденні суперечки вона досі

бачила перед собою хлопчика, для неї він завжди буде дитиною.

— Ма, — обізвався Бекир, коли вона вже подумала, що він засинає. — А

може, і батько нас просто забув? Ти ж сама казала, що не бачила його тіла. Що

тобі просто повідомили, що він зник?

— Це сталося тринадцять років тому, ще до твого народження. У Дешті це

дорівнює смерті.

— А якби ти його знову побачила — зміненого, не схожого на себе? Аби

він тебе не пам’ятав, ти б упізнала його? — наче не почув її Бекир. — Суєр міг

змінити обличчя. Як-от у Повноважних.

— У Повноважних? Ти про те, що вони схожі?

— Схожі? У Рябова й цього нового однакові обличчя.

«Однакові чи схожі?» — брова Ма поповзла догори. Вона здивувалася, що

раніше про це не подумала. Її спантеличила різність у поведінці. Рябов був

схожим на юродивого, Талавір же, навпаки, — цілком нормальним. Якщо вони

були клонами, то кров Талавіра мала підійти ідеально. Вона вкотре подумала, що

мусить отримати зразок та знайти ліки для Бекира якнайшвидше. До того, як

Талавір викриє брехню про смерть Рябова, до того, як сюди заявляться інші

Старші Брати та знайдуть і спробують захопити їх із Бекиром.

— Бекире, про ту ніч, коли ти виходив, а на ранок знайшли Рябова… Ти

більше нічого не згадав?

— Ні, нічого, — крізь сон проказав Бекир.

Ма з полегшенням видихнула. Добре, що він не запам’ятав і того, що буря

розгулялася вже після його повернення.

— Але я знаю, що його вбили не буря й не джадал.

— Тоді хто? — із завмиранням серця перепитала Ма. Ще цього бракує.

Невже й Бекир підозрює Гєру Сєрова?

— Якби я знав, то міг би зупинити Андир-Шопай.

Хлопець відвернувся до стіни, його дихання стало рівнішим, і Ма вже

подумала, що розмова завершена, але Бекир продовжив:

— І щодо сьогодні. Я не мав так далеко заходити в Дешт. Добре, що саме

Саша Бідний мене знайшов. Якщо тобі…

— Все добре, Бекире. — Ма поцілувала його в голу потилицю. Вона

розуміла, що він намагався благословити її стосунки із Сашею Бідним.

«Як же багато йому доведеться дізнатися про множину варіантів стосунків

між чоловіком і жінкою в Дешті», — подумала Ма, розпалюючи горілку на столі

у своїй імпровізованій лабораторії. У пробірці ще залишився препарат із кров’ю

Рябова. Якщо її здогадки правильні, вони зможуть втекти. Потрібен лише зразок

від нового Повноважного. Ма скрутила цигарку і з задоволенням затягнулася.

Вона знову згадала Талавіра — і тілом розлилося тепло. Саша Бідний міг би

допомогти отримати його кров. Але якою ціною? Робота не йшла. Ма дістала

уламок дзеркала. Поставила його на стіл і сторожко озирнулася. У юрті панувала

напівтемрява. Соба згасла, єдина лампа над столом оточувала її неспокійним

жовтим світлом. Ма стягнула майку й розвернулася до блискучої поверхні

спиною.

Що сказав би Марко Дорош, якби побачив це? Чи Талавір? Може, лише

Саша Бідний із його змінами міг