Анна Авілова - Срібне яблуко, Анна Авілова

Життя в Айронвуді, загалом, можна було назвати дуже непоганим. Звичайно, без її сім'ї будь-яке місце здаватиметься сумним, але насправді Айронвуд був практично ідеальним світом. І хоч вона щодня з'їдала себе думками про те, як сильно мама з татом хвилюються, все ж таки не могла не відзначити це безтурботне почуття захищеності, яке вона відчувала перебуваючи тут. Щодня в Айронвуді була хороша погода. Великі Сади рясніли своїми кольоровими галявинами та будинками, а дами виблискували дорогоцінним камінням. У парку дзюрчали фонтанчики, люди розмовляли спокійно та розмірено, ніхто нікуди не поспішав. Джейн за два тижні не бачила жодної бійки, жодної сварки. Якщо не враховувати несправедливу ізоляцію “людей зеленої води”, це місце було наче утопія. Якось Джейн навіть упіймала себе на думці, що хотіла б не повернутися назад у свій світ, а просто забрати сюди всю свою сім'ю. Тому при всіх її сумних думках про дім, вона перебувала в безперечно, хорошому місці, а це вже плюс. Адже вона могла, як Батько потрапити до якогось жахливого світу, де над нею ставили б досліди, а потрапила до Айронвуда.

За цей час Джейн встигла розібратися в устроях Айронвуда. У Великих Садах багато хто не працював взагалі, інші ж працювали вкрай мало в порівнянні з трудовим днем середньостатистичного громадянина в нашому світі. І при цьому загальному неробстві, у всіх було все в надлишку. Єдина проблема місцевих жителів – те, як мало король їм дає. Джейн дивувалася, що безліч благ можуть сприйматися людьми під словом “мало" ? Для неї загальне невдоволення королем виглядало чимось на зразок місцевого хобі або приводом хоч на щось поскаржитися в ідеальному світі. Звичайно, Фелікс далекий від прекрасної людини, кому як не їй було це знати. Але якщо подивитися об'єктивно на життя жителів Айронвуда – їм взагалі не доводилося ні про що піклуватися. Все необхідне розвозили зі складів, на яких працював такий нелюбий усіма король. Відколи Джейн побувала в кімнаті короля, вона бачила його всього кілька разів: вранці він заходив на територію складів, і лише пізно ввечері виходив звідти. Здавалося, він тільки й займається, що створює їжу та ресурси для мешканців. І всі вони вважають його дуже поганим. А взяти ще захист: він створив цю сирену, що виє при наближенні істот з інших світів, і по цій сирені одразу ховаються люди, а він один виходить і розбирається з цією істотою. Який жахливий король! Знову ж таки навіть різні дрібнички для дам і вельмож: дорогоцінне каміння, тканини, мереживо іноді навіть цілі вбрання або елементи декору, він теж створював сам. Фелікс безперечно був неприємною людиною, але одне Джейн зрозуміла беззастережно – він був хорошим королем. Навіть той факт, що він не хотів допомогти людям сірого будинку і відновити землю, можна було зрозуміти, може, у нього справді вже немає на це сил? Може, насправді у нього просто недостатньо сил для того, щоб вилікувати їх і він просто в цьому не зізнається? Чи може він має свої причини цього не робити? Але він достатньо робить всього іншого. Щоправда, вона й сама іноді не могла стримати злості на короля, адже він був єдиною надією на її повернення додому, але відмовив їй. Але вона розуміла, що й для цієї відмови може існувати маса чинників, окрім його байдужості.

За ці дні фактичного неробства Джейн встигла познайомитися з усіма мешканцями сірого будинку. Усього їх було дванадцять: Арнольд із загорнутим у химерну форму вухом, (навіть людей з такою незначною вадою в цьому світі уникали), однорука Лана, що відкрила двері Джейн під час її першого візиту, Кларета з заячою губою, дванадцятирічна наймолодша сліпа дівчинка Таяна і, звичайно ж, Трістан. Решта дітей зеленої води: Кай, Шон, Мальта, Памела, Різ, Оскар і Гарольд мали різні відхилення в анатомії ніг. Усім цим людям було не більше тридцяти років. Як і казала мати Едмунда, такі відхилення почали з'являтися у людей, народжених лише після приходу "зеленої води". Як встигла помітити Джейн, Шон та Лана взяли на себе роль своєрідних опікунів усіх мешканців сірого будинку. Їм також не можна було дати їх біологічні тридцять років, як і Трістану. Правда, їхня поведінка була зрілішою, ніж у козлоногого приятеля Джейн. Взагалі всім жителям Айронвуда була притаманна інфантильність. Джейн нікому б тут не дала справжніх років. Можливо, це пов'язано з їх безтурботним способом життя. Чи не єдиною людиною, яка відповідала своєму віку, був Фелікс. І він якраз знав про всі труднощі життя. До речі, у стінах сірого будинку короля теж нерідко згадували невтішним словом, і хоча ворожий настрій цих людей був обґрунтованим, Джейн засмучували подібні розмови. Трістан, так само як і в перший день знайомства з Джейн, постійно заступався за його величність і просив інших не судити його суворо.

У сірому будинку справді панувала тепла атмосфера. Джейн починала розуміти тихе щастя Трістана. Вони справді були однією родиною. Вечорами хтось із них співав пісню, а решта – підспівували. Музика в Айронвуді була дуже незвичайною. Текст не проспівувався протяжно, а лише мелодійно зачитувався, наче вірш, але при цьому він був настільки оповитий цілою гамою звуків, що перетворювався на найважливіші рядки на землі. Ноти в голосі ніби вібрували і дзвеніли, і це звучання не мало нічого спільного з піснею в нашому уявленні, але було таким одухотвореним і чарівним, що здавалося, ця музика має свої власні крила. Коли всі мешканці будинку підхоплювали пісню, їх дивна музика зливалася воєдино і нагадувала Джейн дзвін безлічі маленьких кришталевих дзвіночків. Вона теж хотіла б співати разом із ними, але не могла відтворити ці неземні мелодії. У такі вечори Джейн здавалося, що вона не в іншому світі, а взагалі за межею всіх наявних світів. Десь, де все земне зовсім неважливо і водночас надзвичайно важливо.

Люди зеленої води більше не боялися Джейн і спілкувалися з нею дуже душевно і доброзичливо. Дівчина не говорила нікому з них і навіть Трістану, про своє прохання королю. Вона не хотіла, щоб вони марно сподівались. Може він просто знущався з неї, вдавши, що в неї є шанс все змінити, а сам взагалі не збирався нічого робити, а в цих людей у душі оселиться надія, що вони стануть такими ж, як усі. Тим більше вона все одно нічого не придумала, щоб їм допомогти та вже сумнівалася, що зможе придумати хоч коли-небудь.