Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

– Хто він іде працює? – перебила я, перевівши погляд на жида.

– Він тримає магазин краси на наступній вулиці через три будинки звідси.

– Давно? – вточнив Альберт, спостерігаючи за фігурою, що все віддалялася.

– Як цієї зими приїхав, так і тримає...

І тут у моїй голові народилася здогадка. Нічого більше не питаючи я вибігла з контори лихваря. Альберт з Дариною кинулися за мною.

Корсет… вафлі для обличчя… амоніак… капелюх з птахом… «аристократична» блідність… «закордонні віяння моди»… «В Європу потрапила»… Криноліни… В голові самі собою всплили перші сторінки газет, де повідомлялося про аварії, спричинені завеликими кринолінами.

Пазл склався.

– Як швидко вбиває миш'як? – крокуючи на наступну вулицю вточнила я.

– Дивлячись кого і в якій дозі – знизала плечима Дарина – від декількох днів до місяців

– А амоніак?

– Від нього вмерти складно, але в сукупності з іншими факторами може вбити і дякуючи одній великій дозі.

Я кивнула у знак вдячності і пішла далі. Вже наступну мить я заскочила у невеличку крамничку, прикрашену в ніжно-рожевих тонах. Відкривши двері, я відчула, як мене огорнула хвиля ароматів — поєднання свіжих квітів і солодких кондитерських виробів. Інтер’єр був затишним: стіни обшиті м’яким тканинним покриттям, а підлога була вкрита темним деревом, що додавало особливого шарму.

Тут було усе: плаття, криноліни, туші, тоніки, білила, корсети, шляпи з птахами, вафлі... Кожен куток наповнений яскравими кольорами і блискучими аксесуарами. На полицях вишикувалися плаття, розшиті кольоровими стразами, а поруч — стелажі з косметичними засобами, які привертали увагу своєю елегантністю. Яскраві баночки з кремами та флакони з духами ледь не змагалися за увагу, створюючи враження, ніби весь цей світ був створений для жінок, що прагнули витонченості.

Серед всього цього розмаїття я відчула, як серце б’ється швидше. Тут малося усе, що я бачила у жертв, які переступали поріг цього магазину, занурюючись у свої мрії.

– Ну і де ж ви тримаєте викрадених людей? – на питання «чим я можу вам допомогти?» запитала я, і слова злетіли з вуст, наче пригнічена істина, що ніяк не хотіла зникати.

Посмішка продавця змінилася на оскал, в якому читалася суміш роздратування і загрози. В його очах з’явилася блискуча іскра, наче він знав, про що йдеться, і готовий був захистити свої таємниці будь-якою ціною.

– Як ти…? – заричав продавець, його голос підвищився до істеричного нотки, немов кіт, якого раптом налякали. Він був невисоким хлопчиною в бардовому камзолі, що облягав його тонке тіло. Його риси обличчя були витонченими, а сірі очі виблискували від переляку і злісті, ніби у миші, яка несподівано опинилася в пастці. Водянисте волосся м’яко спадало на лоб, надаючи йому не доглянутого вигляду.

– Дізналась? – закінчила я його фразу, нахилившись трохи вперед з м’якою усмішкою на губах. – Ви самі сказали, – додала я, граючи на його емоціях, як на струнках арфи.

Юнак аж захлинувся від обурення, його обличчя зморщилося в рудиментарному виразі, наче він намагався зібратися з думками, які раптово втекли від нього. Від усвідомлення свого проколу в його очах спалахнула відраза, що перемішалася з панікою. Йому було важко зрозуміти, як я змогла так легко розгадати його таємниці.

Я нічого не розгадувала. Била на абум, і мені пощастило. Дико пощастило. Відчуття перемоги наповнило моє серце, наче я стояла на вершині гори, з оглядом на весь світ, що розкривається під моїми ногами. Це було як раз те, про що я мріяла: момент, коли всі деталі несподівано складаються в єдину картину.

Усередині мене спалахнуло полум'я тріумфу. Я усвідомлювала, що, можливо, навіть не потребувала всієї цієї складної логіки, щоб дістатися до істини. У моїй інтуїції, в цій миттєвій ілюзії, що з’явилася на горизонті моєї свідомості, приховувалася вся сила. Моя здатність довіряти інстинкту виявилася сильнішою за будь-які докази, які можна було знайти.

Я дивилася на хлопця в бардовому камзолі, на його зніяковілість і страх, які закралися в його очі. У його мовчанні я прочитала все: хитрість, таємниці і, зрештою, зізнання. Відчуття влади накрило мене, наче тепле покривало. Я встала вище, ніж коли-небудь, відчуваючи, що вся ця ситуація стала не більше ніж шаховою грою, де я вже давно знала, який хід зробити.

– Ну що ж… такий довгий ніс тебе псує. Я маю це виправити – його рука потяглася кудись під стіл і в наступну мить він виплеснув в мій бік щось незрозуміле.

Не встигла я зреагувати, як Дарина відкинула мене і плюхнула щось назустріч прозорі рідині. Дві рідкі речовини ударилися одна об одну, перемішалися, впали на підлогу і прийнялись ображено шипіти та пінитись.

– Що? Що це було?! – скаженим поглядом прожгли Дарину сірі очі.

– Маєш кислоти, тож тримай подалі луги – помахала вона йому долонею з якоюсь склянкою.

– Нейтралізувала… – схоже злодій був шокований

– О, так, хлопчику – кокетливо посміхнулася Дарина

– Жінка-хімік? – шоку у голосі продавця не було меж.

– Ну якщо ви хіміки, то я побуду фізиком – хмикнула я і вихопивши із–за поясу ножа рубанула їм по канату, який тримав люстру зі свічками. Люстра із свистом полетіла униз, прямо на розлюченого хлопця. Той лише у останню мить відскочив і кинувся протилежний від входу бік, до прихованих між стелажів з косметикою дверей.

– Закон тяжіння завжди працює – посміхнувся Альберт

– За ним – крикнула я і побігла вслід за хлопцем.

На вулиці продавець краси заскочив на віжки екіпажу, запряженого одним старим конем і столкнувши не менш старого кучера, почав підганяти тварину. На грохот коліс злякано озиралися спокійно гулявші вулицею люди.

Оглядівшись, я помітила малу дівчину, що тримала під узду дві молодих кобили.

– Мала тримай, коня я поверну – кинувши дитині трохи грошей обережно забрала я узду і вскочивши у сідло пустила кобилу в галоп.