Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

Я непомітно послідкувала її прикладу. Нічого в повітрі не змінилось, запах їжі, ледь помітний відтінок поту та немитих тіл, і… запах часнику, що нестерпно різав ніс.

Що їй не сподобалась?

На це питання, коли я задала його перед сном дівчина сказала, що Єлизавета приймає миш'як.

– В якому сенсі? – розгублено поглянула я на хіміка.

– Відчула запах часника від неї? Від тіла починає так тхнути при високій концентрації у ньому миш’яку.

«Миш'як, амоніак, корсети і криноліни...» – блукали у моїй голові думки, але я так і заснула не зумівши вигадати розгадки до цієї задачки.

***

На ранок я вскочила з ліжка повна рішучості.

– Йдемо перевіряти гіпотезу – заявила я, переможно посміхаючись

– Ти хоча б взуйся – позіхнула на те Дарина, перевернувшись на інший бік і схоже навіть не плануючи вставати.

– Ой – розгублено поглянула я на відображення розтріпаної себе у дзеркалі. Короткі русі локони тирчали в усі боки, обличчя було дещо зім’яте, а очі заспані. На самій мені красувалася зім’ята після сну сорочка та просторі селянські штани. А на холодній підлозі і справді стояли босі ноги.

Швидко зібравшись, я пішла на сніданок, де вже сидів Альберт.

– Єлизавета, а чи не знаєте ви чи не мала Оксана останнім часом справ з лихварями?

Пані задумалась

– Так, вона казала, що займала гроші у якогось лихваря, контора якого на Воскресенській вулиці

– А чи вернула вона борг?

Єлизавета тяжко зітхнула:

– Навряд чи встигла – а потім спохватилась – А вам навіщо?

Я до того вже встигла закинути залишки їжі до рота і крикнути «дякую», вибігаючи з їдальні

– І куди ж ти без нас зібралися? – вже через дві вулиці від палацу наздогнали мене Альберт з Дариною.

– До лихваря

– Версію перевіряти? – здогадалася Дарина

– Угу – кивнула я, крокуючи до Воскресенської вулиці

– А думками поділитися не хочеш? – ображено надув губи Альберт

– Усе просто: Оксана не виплатила борг, а отже аварію могли підстроїти... На дівчину міг точити зуба незадоволений лихвар…– обривками видавала я думки не піклуючись чи зрозуміло.

- З чого ти взагалі сюди лихваря прив'язала? - не розуміла дарина.

- Бачила в що була вбрана жертва? - вигнула я бров. дівчина кивнула - На ній було не дешева сукня і кринолін. Звідки в звичайної селянки такі гроші? Зайняла. А займають зазвичай в кого? В лихварів.   

– Але чекай... не клеїться... – Альберт хотів ще щось сказати, але я вже заскочила в невеличке приміщення, яке, судячи з вивіски було конторою лихваря

Я знала, що воно не зовсім клеїться, але не перевірити версію я не могла. Вже не раз під час пошуку розгадки якісь спонтанні здогадки виявлялися правильними, а отже гріх не перевірити.

Я і справді прийшла до цієї думки в ночі, згадавши кринолін Оксани. Вони робляться з китового вуса і явно будуть селянці не по карману, а отже вона мала десь узяти на нього гроші. А от вбити (якщо це справді було вбивство) могли за борг.

Невеличке приміщення зустріло мене напівтемрявою, пилом, майстерно вирізьбленими столом та двома книжними шафами, на полицях яких замість книг стояли дорогі речі: часи, інкрустована дорогоцінним камінням зброя, прикраси... Схоже, відібране майно боржників.

– Доброго дня – без тіні посмішки привітав мене старий жид – чим можу вам допомогти?

– Вітаю – кивнула я і перейшла одразу від слів до справи: – А чи не знаєте ви Оксани, що служить при палаці Потьомкіна?

Старий нахмурився

– Значить знаєте – кивнула я, а у кімнату зайшли Альберт з Дариною.

– Я не маю права розголошувати дані своїх клієнтів – сухо відповів він.

– О, повірте, трупи не ображаються – гірко всміхнувся Альберт

– Трупи? – збліднів лихвар.

– Так, пане, трупи – серйозно обізвалася я – Нам відомо, що Оксана не виплатила вам борг, але не знаємо суми і строків, а отже поки що є всі підстави вважати вас вбивцею – покосилася я на нього крутячи у руках дорогий годинник узятий з полки.

– Я нікого не вбивав, – впавшим голосом обізвався лихвар. – Може, обманював, міг брати більше, ніж потрібно, чи забрати закладене майно, але, клянуся, я нікого не вбивав.

Вбивство – не жарт, і жид це розумів. Переляк на його обличчі описати було складно. Руки тремтіли, очі бігали, наче в птаха, що потрапив в пастку. Навколо панувала напруга, як перед грозою, що тільки-но підкрадалася до горизонту.

У кімнаті стояв незвичний запах, змішаний з вологою гнилого дерева. Задимлене повітря утворювало задушливу атмосферу, і здавалося, що навіть стіни слухають, готові видати таємницю. Лихвар, затиснутий у кутку, весь час повертав голову до дверей, наче надіючись, що з'явиться хтось, хто зможе врятувати його.

– Ви повинні мені вірити! – вигукнув він, його голос звучав розпачливо. – Я лише робив свою справу, ні про що не підозрюючи. Я не той, кого ви шукаєте!

Ось розширена версія фрагмента:

Несподівано мій погляд впав на маленьке віконце з лівого боку від входу. За склом з’явився хлопець, що поспішав, тримаючи в руках корзину. Якась тривога прокралася в мою душу, коли я помітила, що корзина була наповнена пачками вафель, які вчора їла Єлизавета, і склянками, що колись належали мертві дівчині. Вони стали мовчазними свідками чогось жахливого, як мимовільні спогади про зникле життя.

– Вірю, вірю, а чи не підкажете, хто той пан? – запитала я, вказуючи на юнака, що поспішав вулицею, обминаючи калюжі і бруд.

Переклонившись через стіл, жид визирнув у вікно, його обличчя наповнилося новим виразом. Це вже не була тільки страх; в його очах з’явилася якась жорстка рішучість, наче він згадав про щось важливе.

– Це, пані, шахрай, – поморщився старець, забувши про свій страх. – Самого чорта надурить, якщо треба буде.

Він говорив, і в його голосі звучала злість, що піднімалася з самого дна душі. Я відчула, як моя тривога зросла. Хлопець з корзиною рухався далі, а вулиця за його спиною ставала все темнішою, неначе відсторонювалася від світла.