Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

– Як думаєш, це серійні вбивства? – звернулася я до хлопця.

– Навряд чи. Вона казала про зниклих, але про тіла ані слова – помітив Альберт задумливо дивлячись на метушню людей на вулиці

– Зникнення людей у великому місті, яке ніхто не розслідує… – криво посміхнулася я.

– А може і розслідують. Просто зачіпок немає. Ти ж чула хлопець, стара пані, молода шляхтянка... зв’язків не видно.

– Не вірю, що їх немає. Те, що ти дивишся поверх ситуації нічого не означає…

Несподівано почувся грохот. Карета, підслизнувшись на грязі, втратила керування і понеслась уперед. Перелякані коні кинулися в різні боки, екіпаж врізався у прилавок попереду, біля якого стояла Оксана, почувся крик і... тиша.

Я кинувся вперед, але зупинилася на пів шляху. До того, як почувся грохот з аптеки вийшла Дарина. Але після крику дівчину, що не встигла відійти спихнув зі сходів якийсь чоловік, який вийшов одразу за нею, і дівчина впала з сходів униз. Одразу за екіпажом, який врізався у прилавок, їхав другий. Коні, які чогось були з відкритими очима і вухами перелякалися чи то від Дарини, що впала у них ледь не під носом, чи то від картини попереду. Жеребці стали на диби, фиркаючи і голосно іржа.

– Тихо, тихо – кинувшись до Дарини почала я заспокоювати коней.

Ці міцні тварини – страшна сила. Особливо коли налякані. Вони можуть і череп проломити, і кінцівки зламати, і хребет людині перебити… Дарина, що опинилася між мною і кіньми поповзла назад, поки не вперлася у мої ноги

Розумні створіння швидко заспокоїлись, але Альберт витяг Дарину з–під моїх ніг під плечі набагато раніше.

– Жива? – поглянула я на перелякану дівчину

– Угу – кивнула вона

Впевнившись, що все гаразд я побігла до прилавку. Екіпаж зник, стіл був перекинуто, риба валялася тут і там… Продавець, що, схоже, тільки прийшов у себе сидів на колінах, тримаючись за голову. На землі калюжка крові, з мішана з брудом, але не зраненого, не вбитого не було... Лиш шматок зеленої сукні, яка до того прикрашала Оксану, валявся на землі.

– Де?... де?! – шоковано озиралася я.

– Хто? – схопила мене за плече Дарина.

– Труп – холоднокровно відповів Альберт.

***

Ми так нічого і не знайшли. Я опитала всіх, хто міг бачити, що відбувалося поки я заспокоювала коней, шукала той самий екіпаж... нічого. Повний нуль!

Ми з Дариною йшли у палац хмуро роздумуючи кожна про своє. Я розуміла, що якщо була кров, то скоріш за все Оксана вже мертва. Лише я не могла ніяк зрозуміти куди дівся труп. Забрали? Так швидко? Кому він потрібен?

Питань було більше, ніж відповідей.

– А де Альберт? – нарешті помітила відсутність хлопця Дарина

– Я тут – відгукнувся прямо за нашими спинами хлопець, що і справді до того пропадав.

– Дідько! – скрикнула Дарина від несподіванки, відскочивши шагів на п'ять вперед.

– Може і так – кликасто посміхнувся Альберт.

– Ти де був?! – обурено подивилася на нього дівчина.

– Їжу купував – показав він корзину з продуктами – а ще я краєм вуха чув, що той екіпаж проїхав ще дві вулиці, поки хтось на ходу не застрелив водія. Жандарми забрали у канаві скривавлений труп.

Дарина скривилася, схоже уявивши цю картину.

«А кров, що була на землі Оксанина?» – знаючи, що чорт вміє читати думки подумала я.

– Угу –  кивнув Альберт

«А труп дівчини бачив?»

– У–у – мотнув головою хлопець.

Дарина, яка не чула моїх думок з підозрою покосилася на Альберта, що без причини видавав незрозумілі звуки.

Ми якраз підійшли до дверей палацу. Дівчина відкрила дерев'яну створу і завмерла.

– Що таке? – визирнув із-за її плеча хлопець – Яка краса... – цокнув він язиком, побачивши щось, що за цими двома мені було не видно.

Блондинка зайшла у хол і я шмигнула за нею.

На підлозі лежала одна зі служанок. Бліда, як поганка з синцями під очима, гострими вилицями і випученими мертвими очима. У її руках лежала якась склянка, а в повітрі витав їдкий запах, що нагадував спирт.

– Що це? – пригледілася я до темної склянки у руці мертвої.

Дарина зробила декілька кроків назад затуляючи обличчя

– Дихайте через раз. У повітрі концентрований амоніак.

– Ти впевнена? – покосилася я на дівчину.

Дарина була першокласним хіміком і я у ній була впевнена. А спитала скоріше для проформи.

Дівчина мовчки кивнула

– Якийсь апокаліпсис – хмикнув Альберт – два вбивства менш ніж за добу. Цікаво…

– А як на мене вони не пов'язані. Та і немає доказів,, що зранку то було справді вбивство – обізвалися Дарина – може дівчину просто викрали. Або то справді нещасний випадок.

Несподівано у коридор вискочила Єлизавета. Побачивши труп вона зблідла і почала щось нерозбірливо бурмотіти

– Невже вона.. вона мертва? – нарешті видавила з себе вона.

– Угу. Хвилин тридцять як – кивнула Дарина і пані упала на землю, втративши свідомість.

Прислуга під наглядом Дарини прибрала отруєне тіло, а ми з Альбертом привели Єлизавету до тями. Я не без здивування відмітила на дівчині затягнутий до неможливого корсет, що і міг слугувати причиною втрати свідомості. Такі тугі корсети - дурість. Дівчатам не хватає кисню.

Через годину, збираючись на вечерю, Дарина незадоволено бурчала, заплітаючи косу:

– Відчуття, що не в Малоросії сиджу, а у Європу потрапила

Я, котра сидячи за туалетним столиком над паперами задумливо дивилася на своє відображення, намагаючись скласти пазл у голові зі здивуванням поглянула на дівчину:

– Що ти маєш на увазі?

– Амоніак, криноліни, корсети.. – зробила вигляд ніби пояснила вона

Я не зовсім зрозуміла, та й, чесно кажучи, не надала тому особливої уваги.

На вечері блондинка вела себе м'яко кажучи дивно. Коли Єлизавета, закінчивши з основною стравою, прийнялася їсти якісь вафлі Дарина несподівано принюхалась.