Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

По цьому поводу і висловились збентежена Софія, яка сиділа навпроти Дарини

– Може додому пішла – знизила плечима зморена з дороги дівчина.

– І не сказала? Це на неї не схоже… – в очах Єлизавети читався страх.

Я насторожено пригледілася до дівчат, що сиділи на протилежному боці стола. Пані або були занадто лякливі, або щось не договорювали, а може і приховували. Щось, що бентежило їх ще до нашого приходу...

– Вас щось бентежить? – спокійно вточнила я уважно спостерігаючи за реакцією дівчат

– Ні, все добре, а Інну ми знайдемо – трохи невпевнено відповіла Єлизавета намагаючись запевнити ні то мене, ні то саму себе – дозвольте почати прямо зараз – рішуче стала вона із–за столу.

Вона розпорядилася виділити нам кімнати і кудись пішла.

Нас провели довгим коридором, у вікнах якого виднілися колони, у ліве крило палацу і виділили дві кімнати. Одну – Альберту, одну – нам з Дариною.

Ми сиділи мовчки і якось задумливо. Кімната була простора з двома ліжками, прикрашеними напівпрозорими шторами. З лівого боку від входу височіло чимале вікно. Важкі кофейного кольору штори водоспадом спускалися униз до самої підлоги.

Напроти вікна стояли два комоди, а під стіною коло двері туалетний столик із дзеркалом, коло якого і сиділа на м'якому табуреті Дарина, роблячи косметичні процедури

– Я ж казав – кубло інтриг

Я якраз знімала високі шкіряні чоботи, коли подав голос Альберт, що стояв поряд.

Дарина смикнулася від несподіванки. До того дівчина розчісувала волосся. З її рук випав гребінь, а буйна блондиниста грива водоспадом розлилася по плечам.

– Чорт! Йди… – поперхнулася вона нецензурною лайкою – Ти як сюди потрапив?! – розуміючи, що сидячи під дверима вона не могла пропустити хлопця злякано вточнила Дарина.

Я то знала, що чорт і через стіни проходить і невидимим коли хоче стає, але ж не дівчина не знала про його надздібності..

– Через двері – єхидно посміхнувся Альберт. Демону лякати дівчат подобалося не менше, аніж заворожувати і навіть дратувати, а дратувати, уж повірте мені, він дуже любив.

– Йди геть – скрикнула дівчина, вскочивши на ноги і смикнувши сукню трохи нижче.

Вона зняла вже штани із–під сукні, а світити своїми п'ятами, як не крути, а не пристойно.

– Ну ти ж хотів чогось цікавого – хмикнула я, не звертаючи уваги на обурені зойки Дарини.

– Я казав це усього один раз ще три дні назад. Ти тепер усе життя згадувати будеш?!

– Угу – кивнула я, розстилаючи ліжко.

– Ну ти й… – ричав хлопець.

– Як би там не було, поки не дізнаюся, що тут відбувається я нікуди не поїду – перебила я його

– Дарино, ну а ти? – шукаюча підтримки поглянув на неї Альберт.

– А що я? Я почекаю Мирославу – продовжувала вона розчісувати волосся – Мені різниці немає на день раніше, на день пізніше – знизала вона плечима - Ну а як теж вкрадуть – отруту вип'ю і не буду мучитись довго.

Де вона візьме отруту в такому випадку вона явно не піклувалась, але її тон звучав доволі впевнено. Хоча, підозрюю щось подібне в неї постійно було при собі, як у мене ножі.

- В тебе навіть подруги скажені - покачав головою Альберт

– Буває - хмикнула я - ну а тепер йди спати – махнула я на двері.

– Як спати? А як же «дізнаюся»? – здивувався Альберт.

– Ранок вечора мудріший. Та й, якщо дівчину вже вбили ми її не воскресимо, а як вкрали – то потемну в чужому місці не знайдемо – позіхнула я

– Резонно – зітхнув хлопець – І де ж ти така розумна взялася на мою голову?

– Ти сам прилип – нагадала я і пнула хлопця до дверей – вночі не бешкетувати, а якщо і бешкетувати, то нам спати не заважати – наказала я і випхнула Альберта з кімнати.

Як тільки двері були зачинені за ними почувся незадоволене бурчання

Нічого не слухаючи я пішла спати. Дарина послідувала моєму прикладу.

Наступного дня встали ми рано. Оксана – та сама служанка, що зустрічала нас учора – принесла теплу воду для вмивання. Мій пильний погляд одразу заціпився за кринолін, який красувався на дівчині під гарною зелено сукнею і який був популярний за кордоном.

Це дивно, бо у нас його майже не знайдеш і був він не по карману навіть деяким вельможам, про звичайних селян я взагалі мовчу. Але запитала я зовсім не про це:

– А дівчину знайшли?

– Ой, пані, не знаю – розвела руками Оксана – Мені тут наказали сидіти, а хлопці, які шукають ще не повертались.

– Зрозуміло – кивнула я і відпустила дівчину.

За сніданком у їдальні, де сиділи Єлизавета та її подруга Софія, бліда господарка тремтячим голосом сказала, що Інну не знайшли. Оксана перелякалася не на жарт. Дівчині потрібно було йти у місто за продуктами, але тепер одній ходити було страшно. Тож ми запропонували сходити з нею, мол нам теж були потрібні продукти. Ніхто не був проти, а отже так і зробили.

По дорозі ми розмовляли з дівчиною. Виявляється, що вона ледь не єдина прислуга у палаці. А все через те, що зазвичай він пустий. У цю зиму, коли Єлизавета вирішила приїхати сюди з подругами було взято лише їх прислугу та потім скликано з села, що було у володінні Потьомкіна конюха та ще трьох прислуг однією з яких і була Оксана.

Дівчина охоче ділилася інформацією. Мабуть, то був не секрет, але під час розповіді Оксана була бліда, як крейда і постійно озиралася. Її явно щось бентежило… про це я і запитала.

Оксана відповіла, що страшно ходити вулицями, бо до того пропали якийсь місцевий хлопець та не молода володарка крамниці у центрі, а от вчора пропала ще й Інна і не зрозуміло, хто буде наступним.

– Минулої зими взагалі 10 людей слід простив і нікого так і не знайшли… – Оксану аж пересмикнуло від власних слів. Дарина лише замислено подивилася на неї, а ми з Альбертом перезирнулась.

Ми якраз дійшли до якогось прилавку, де прямо на вулиці на столі лежала виловлена в Дніпрі риба. Оксана стала скупатися, а Дарина заскочила в аптеку неподалік за якимись інгредієнтами, поки ми з Альбертом залишилися на обочині дороги між високих кам'яних будівель