Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

Від'їжджаючи, чула як Альберт за моєю спиною виправдовується перед вискочившим  на вулицю батьком дитини.

По дорозі я схопила Дарину і закинула у седло перед собою. Дівчина була легка і мініатюрна, а тому не мій трюк, не сама їзда труднощів не викликала.

Ганялися ми аж до якогось лісу чи то парку... Екіпаж загубився між дерев. Наче крізь землю провалився.

– Ну і де він? – вскочила я на землю, озираючись. Дарина залишилася на коні.

– Він десь тут... Я це відчуваю... – озиралася я, як несподівано за спиною визгнула Дарина, а вперед полетіла злякана незрозуміло чим коняка. Саме туди, де власне і стояла я

– Стій! – викрикнула я, повернувшись обличчям до тварини, що бігла прямо на мене.

Кобила встала на диби, брикаючись і погрожуючи зранити мене.

– Тссс... – шикнула я, крокуючи назад.

Конячка ніяк не хотіла заспокоюватися. Врешті–решт, перечепившись через якийсь корінець, я впала на спину і ледь не отримала по голові копитом. Я навіть зажмурилася чекаючи біль, але удару не було.

Я здивовано поглянула на кобилу, що ображено фиркнула. Виявилося, її схопив за узду Альберт, що сидів верхи на іншому коні. Коняка перелякалася ще більше і почала кусати вудила та смикатися так, що узда тріщала.

– Заспокойся – проричав хлопець. Його очі засяяли червоним і кобила, наче зачарована заспокоїлась і опустив голову тупнула ногою по землі – так краще – самовдоволено посміхнувся хлопчина

– Альберт – полегшено зітхнула я

– Піднімайся, мала – протяг він мені руку, не злізаючи з коня  – А де Дарина?

Я здивовано озирнулася. Дівчини справді ніде не було. Простір навколо заповнювався тишою, яка звучала як останній акорд на забутому концерті. Серце затрималося на мить, не вірячи власним очам. Якийсь незрозумілий страх окутував мене, змушуючи відчути, як під шкірою загула тривога.

Несподівано я усвідомила, що насправді відбулося, і від цього усвідомлення у мене всередині усе похолоділо. Дівчина зникла так швидко, наче її ніколи не було. Вона була частиною цього світу, а тепер залишила лише порожнечу, що наростала в моєму серці.

***

– Ну що ж, жінка–хімік, ніхто тебе не врятує – хихотнув злодій, скажено посміхаючись.

Почувся пливок, і склалося почуття, що хтось хотів "вмити" слиною цього гада. А потім почулося дівоче шипіння:

– В мене є ім'я.

– Це ми і... – слова скаженого торговця красою обірвалися грохотом

– Вітаю – незворушно посміхнулася я з ломом в руках. За моєю спиною стояв Альберт і трансформував червоні звірині пазурі назад у людські руки – Хоча… вже бачились.

– Ти?– проричав злодій

– Я – кивнула, власне, я.

– Мира! – радісно скрикнула Дарина прив'язана до якогось обшарпаного столу.

Оглядівшись я захоплено поцмокала язиком:

 – Панські підвали... яка розкіш

Зрозумівши, що Дарину вкрали, ми з Альбертом почали шукати де її так швидко могли сховати. Виявилося, що неподалік від місця «аварії» був якийсь льох. Заколочені колись дошки були розламані, при чому нещодавно, а отже було гріх не навідатися туди.

Як бачите, з місцем ми не прогадали, за руїнами винного погребу були добротні дубові двері, що вели у лігво злодія. Це були підвали… холодні стіни, пліснява, павутиння і мох, полички, пічка, стіл… схоже тут колись стояв панський маєток, а це приміщення – колишня кухня.

– Ти нічого не зробиш – хижо посміхнувся хлопець – тут моя територія і усе під контролем.

– Та що ти? Не може бути – іронічно посміхнувся Альберт

– Територія то твоя – посміхнулася я – Але про контроль ти поспішив. Ти контроль над ситуацією як мінімум останні дві доби втратив – вела далі я, а в продавця краси смикнулося око.

– Неправда – пафосно і дещо уражено посміхнувся він, доставши револьвер.

– Правда–правда Інну ти викрав… не знаю правда, як – признаю віртуоз. Але кринолін зіграв з тобою дурний жарт і вбив раніше строку. А служанка, така–сяка, хапнула амоніаку більш, ніж треба і що з трупами робити – невідомо. Занадто їх багато. Не по розкладу. Та ще й водія, як свідка ти вбив, аби ніхто на тебе не подумав. А магазин – ай–ай–ай – покидати не можна, бо підозріло… – я лиш висловлювала гіпотезу, але обличчя злодія, що викривлялося з кожною секундою все більше казало, що я попала в точку – І що ж ти любий з тілами робив? Якогось хижака кормив? – уважно поглянула я на обличчя продавця. Хлопець лише всміхнувся – Ні, я зрозуміла. Консервував? – припустила я, бачучи, що першого разу помилилася.

– Ха-ха-ха! Я робив те, до чого твій малий мозок ніколи не додумається! Я вирощував алмази з людського праху! – розсміявся продавець, і його сміх звучав як зловісна мелодія, що проникала глибоко в мої вуха.

Його слова вдарили мене, як холодний дощ. Я відчула, як всередині зростає страх, але одночасно — і рішучість. Бачачи, що він утратив уважність, я не могла дозволити цій можливості втекти. Я кинулась уперед, готова напасти, відчуваючи, як мої м’язи напружуються, готові до бою. Весь мій фокус був зосереджений на ньому, коли раптом злодій випустив пулю.

Час зупинився. Я побачила, як куля мчить у наш бік, і раптом Альберт встиг підставити себе, затуляючи мене своїм тілом.

– Зря, зря! – проричав він, його голос звучав глухо, наче відлуння в печері. Я дивилася, як куля вразила його, втиснувшись приблизно посередині грудної клітки, але… нічого не сталося. Він не зазнав жодної шкоди. Його шкіра залишалася недоторканою, немов сталь.

Альберт стояв, як непохитна скеля, в той час як повітря навколо наповнилося напруженням. Я відчула, як страх злодія немов м'яка пелена накриває нас, створюючи ілюзію абсолютної влади.

– Господи... – лише і зміг проронити злодій. Це видовище шокувало продавця краси — його обличчя стало блідим, а очі розширилися від жаху.

– Попрошу, диявол – виправив Альберт і ударив маніяка. Да так, що той аж у протилежну стіну впечатався, розбив о камінь голову і втратив свідомість. Мені навіть не прийшлося використовувати свою войовничу зброю.