Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

кількома безглуздими фразами й пішли до її нового будинку. Є щось химерне у першому коханні: воно горнеться й притягує, навіть коли вже віджило своє.

Так само випадково Гнат зіштовхнувся з Мармулядом. Той пиячив у шинку, тож характерник спочатку не впізнав товариша без січового однострою. У новенькому модному вбранні хтивий щур Борис виглядав поважним паном.

Після обміну привітаннями та гарнця темного пива Мармуляд перейшов до важливих питань.

— Не бажаєш підзаробити, брате?

— На Січ вербуєш?

— Та яка там Січ, — відмахнувся Мармуляд. — Якби я служив, то чи пив би зараз тут у панських шатах?

Вбрання направду було панське.

— Поперли тебе?

— Спіймали на дрібній крадіжці. їм начхати, що ветерану Північної війни не вистачає монет навіть на сорочку! Ну й пішли вони, — Мармуляд ляснув по елегантній шпазі, що стриміла в нього збоку. — Хіба я таку лялю придбав би на січові шеляги? Чорта лисого! А тепер я наче сирник у сметані.

— Знайшов багатеньку вдовицю?

— Краще! Знайшов тепленьке місце в охороні. Робота не без ризику, але платять відповідно. І озброюють найновішими цяцьками, а не тим мотлохом, з яким ми на Півночі воювали, — Мармуляд схилився ближче. — Вправних хлопців на кшталт нас із тобою завжди цінують.

— Що пропонуєш?

— Друже, твої шаблі мали б тебе озолотити — так вправно ти ними крутиш! Натомість скнієш по манівцях, пилюку ковтаєш, мідяки рахуєш! — Мармуляд рішуче тріснув кулаком по барильцю з-під пива. — Доброму воїну — добрі заробітки! От скажи відверто, хіба не хочеться, щоб іще більше монет дзвеніло в капшуку?

— Гроші завжди треба, — відповів Гнат.

— То чого ми тут розсілися? Нумо заробляти!

— Шельма ти, Мармуляде... Показуй дорогу.

Мармуляд провів характерника до «Нічної мавки», де познайомив його із Шевальє.

— Перший рубака серед наших! Шинкував варягів на капусту! Після битви завжди по вуха у ворожій крові, а на самому лише синці, — мальовниче нахвалював Мармуляд. — Хлопець меткий, не дав нам померти від оселедців! Курей тягав, як той лис!

Гнат недовго метикував, чим заробляє цей поважно вбраний пан: підпільний гральний заклад, блиск золота й пляшок з іноземними напоями, дорогі костюми та парфуми — одразу зрозуміло, звідки вітер дме. Запах сірки у цьому вітрі Бойка не відлякував: останній заробіток він цілком спустив у карти (мрія про власний хутір уперше відкладалася на потім), і характерник гадки не мав, як з'явитися до Уляни з порожніми руками. Мармуляд зі своїм запрошенням став несподіваним дарунком долі — від таких не відмовляються.

— Мої справи мають певну специфіку. Дехто каже, що працюю поза законом, але я скажу так: радше в його затінку... Ваша організація не поділяє мого світогляду, пане лицарю. Чи не буде Орден проти нашої співпраці? — спитав Шевальє та вперше підняв очі на характерника.

— Якщо не дізнається, — відповів Гнат.

— Усе потаємне колись стане загальновідомим, пане лицарю. Коли це не змусить передумати, то давайте перевіримо, чи ви такий вартісний протеже, як оповідають.

О другій ночі він прибув до річкового порту. Залишив характерницький черес у саквах, стрибнув через огорожу й невеликими перебіжками, минаючи охоронців й тримаючись подалі від собак, знайшов тридцять сьомий склад. Усередині жевріло світло: сіроманець потягнув ніздрями повітря й дістав близнючок.

Перевірити надумали, покидьки.

Його перший крок усередину привітали пострілом. Куля дзьобнула у груди, спалах на мить виказав стрільця, який переховувався у віддаленому кутку. Гнат кинувся до нього, але дорогу заступило двоє: незграба-велетень, що розмахував сокирою, покладаючись тільки на силу, відтак упав першим, і фехтувальник, який мав палаша, бився вміло, та проти двох близнючок вистояти не міг. Доки характерник займався нападниками, стрілець пальнув ще кілька разів, по тому крикнув: «Здаюся!»

Сіроманець утамував бажання розколоти йому череп, копнув стрільця по ребрах так, що затріщали, і гукнув нагору, змахнувши з лез краплі крові:

— Сподобалося?

— Так, мон амі!

Шевальє спустився з другого поверху в супроводі охоронців і вдоволеного Мармуляда, який радісно шкірився: мовляв, я ж казав!

— Вибачте за виставу, але я мав побачити вас у дії, — Шевальє кивнув Мармуляду. Той видав Гнатові дукача, весело підморгнув і пішов оглядати стрільця. — Сподіваюся, ця монета відшкодує моральні збитки, пане лицарю.

— Відшкодує, — кивнув характерник і сховав золото до кишені. Він прийшов сюди недарма. — Задоволений виставою?

— Дуже, — Шевальє заплескав у долоні. — Як там стрілець?

— Непритомний. Кілька ребер зламано, а так житиме, — сповістив Мармуляд.

— Не варто. З іншими двома так само.

Колишній січовик кивнув, дістав захалявного ножа і перерізав горлянку нещасному: той отямився хіба осягнути, що захлинається власною кров'ю.

— Ви дуже вправно розібралися з цими двома, а вони ж були визнаними спеціалістами ближнього бою, — продовжив Шевальє, наче нічого не сталося.

— Я таких спеціалістів без солі жеру, — відказав Гнат.

Йому не сподобалися холоднокровні вбивства Мармуляда, він намагався не дивився у бік трупів.

— Охоче вірю, пане лицарю! Отже, чутки не брешуть: кулі не завдають вам ран.

— Синець хіба лишиться, — махнув рукою характерник.

Шевальє посміхнувся.

— Ніколи досі не цікавився сіроманцями, а тепер розумію, що дарма, ще й як дарма... Шерше ля луп! Із задоволенням запрошую вас до співпраці, пане лицарю, — бандит уперше простягнув руку і характерник міцно потиснув її.

Мармуляд гикнув та добив велета з сокирою.

Ось так Гнат остаточно вляпався. Відтоді полізли чиряки відрази до себе. Він удавав, що не помічає їх, гнався за легким заробітком, ковтав гачок дедалі глибше, кілька разів програвав накопичений статок, марно сподіваючись примножити його та здійснити, нарешті, мрію... Якби не програші, уже давно мав би той хутір.

Характерник знав, що одного разу робота на бандита вилізе йому боком — колись це мало статися, як і невчасне повернення чоловіка Орисі, — от і вилізла. Оборудками Шевальє зацікавився Орден, і тепер над головою Гната завис Содомів меч.

— Чи як його там, — роздратовано мовив характерник. Горілка скінчилася, але він залишався мерзенно тверезим.

Гнат убивав багато, але з Павлом... Це було щось геть інше. Він уперше зробив це свідомо, щоби вберегтися від викриття. Не війна, не захист, навіть не дуель: просто прибрав свідка, рятуючи власну шкуру.

...Качур, великий сірий вовк із сумними очима, вирвався з урочища, помітив Гната, підбіг, людська постать розірвала хижу подобу. Не стираючи хутра й крові, Качур