Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

людей. Я маю знати, це все ваша особиста ініціатива, чи наказ відкілясь дуже згори?

— Пішов до біса!

Пилип зітхнув.

— Тоді я мушу вдатися до тортур. Не таких вигадливих, що про них ви розводилися сьогодні на проповіді, але досить болючих. Не певен, що вони гарантуватимуть беатифікацію, чи як воно там зветься серед православних... На мою думку, ви не могли зважитися на подібні заходи без відома патронів. Тому питаю ще раз: хто за цим стоїть?

Бурмило раптом жбурнув у нього подушкою. Пилип інстинктивно відсахнувся, за мить його ніж уже летів у бік охоронця, але той устиг пальнути з піштоля. Характерник ухилився, куля надкусила тільки край плеча. Знайомий біль, схожий на опік. Срібло!

— Дарма, — прошепотів характерник, коли кімната попливла багряними брижами. Як тоді, на полі бою...

Дарма ти це зробив.

Майю! Не покидай мене, не йди. Озирнися, глянь на мене, прошу...

Але вона йшла геть і жодного разу не обернулася.

Криваві води тягнули за собою, вкривали бурунами, він борсався і кричав, допоки не захлинувся у багряному коловороті.

***

Як я дійшов до цього? Щоб мене чорти схопили, грім побив, холера скрутила, як я дійшов до цього?! Де звернув не туди?

Гнат зробив довгий ковток. Горілка приємно обпекла горлянку.

Все почалося з Острівної війни. Так, здається, саме з неї. Там він познайомився з Мармулядом.

У першу ротацію Гнат зустрів брата Малюка та домовився, аби його включили до якогось кавалерійського загону. То були славетні часи: за будь-якої нагоди брат Еней із оголеним торсом і близнючками в руках учиняв гармидер у ворожих рядах під голосне: «Не займай, курво, не займай!»

Він швидко потоваришував із січовиками, а особливо зі схожим на хтивого щура Борисом, неабияким поціновувачем жіночих принад, — на цьому грунті й почалася їхня дружба. На ім'я Бориса ніхто не кликав, бо він закріпив за собою прізвисько Мармуляд.

— Таке було, браття! Ох, що то було! Заходжу я до намету, а там на софі гола білявочка, пишна така, не те що маркітантки, тріски сушені, а кров із молоком, грудаста, тіло рожеве, м'якеньке, наче мармуляд, на такому можна годинами гойдатися як на хмарі, а вона не просто лежить, а очима стріляє, поцьку шовкову показує, викобелюється: мовляв, іди-но до мене, любчику, вся твоя! Я ж бо не дурень — миттю до неї кинувся, тільки губами до цицьки, аж тут...

На цьому місці Борис брав драматичну паузу і змочував горлянку.

— Що? Та що, ну кажи вже, — оповідку чули десятки разів, але слухали щоразу, наче вперше.

— Та ця бісова душа захропіла, а я прокинувся, — бідкався Борис, штурхаючи сусіда під загальний регіт. — Повбивав би! Жодного разу більше не бачив мою мармулядку, солоденьку коханочку, хай мені грець! Яка ж вона була соковита, справжній мармуляд...

Так його й прозвали Мармулядом. Головною метою у житті Бориса був пошук багатенької вдовиці, весілля та безбідне життя до глибокої старості.

Ейфорія перших битв минула, почалися будні військового табору. Гнат ремствував на армійський раціон.

— Срані оселедці! Солоні, мариновані, смажені, юшка з клятих оселедців, пироги з оселедцями, скоро чуби на справжніх оселедців перетворяться, курва, як же вони мені остогидли! — характерник закрутив власного оселедця навколо вуха.

— Овва, — здивувався Мармуляд. — Я думав, що сіроманців мають годувати як панів охвіцерів.

— Ті привілеї лише для куреню військових, які звідси не вилазять. А я з вартових, прибув на ротацію, то й годують мене без викрутасів, — Гнат сплюнув і повторив: — Срані оселедці!

— Радій, брате, що тебе принаймні навесні прислали. Не уявляєш, як пощастило, що ти взимку тут не був, — Мармуляд також сплюнув. — Скаржився б на відморожені яйця, а не на їдло.

— Нічого, я це виправлю, — характерник мав дещо собі на думці.

Тієї ж ночі він тихцем покинув табір, перекинувся на вовка й навідався до найближчого села, де натягав трьох курей. Уранці Гнат кинув здобич товаришам і тріумфально проголосив:

— У сраку оселедці!

Його підняли на руки та гойдали.

— А ти справжній козак, друже, — відзначив Мармуляд шанобливо. — Попередній сіромаха до такого не додумався. Оце з тобою заживемо! І на полі бою, і серед наметів поведеш нас уперед, до нових перемог!

Тож однією вилазкою справа не скінчилася. Місцеві селяни втратили чимало курей, гусаків та індичок, після чого загін рушив далі на північ, де навколо нового табору розкинулося аж три села. Було де розгулятися! Офіцери дивилися на смажених птахів, яких не мало бути в солдатському раціоні, крізь пальці, адже загальновідомо, що належне харчування — одна з головних запорук воїнства, успішного в бою.

Штоф неухильно спустошувався. Гнат прикинув, чи не варто придбати ще, і вирішив, що встигнеться. Горілка була відмінна, недарма шинкар здер за неї цілий таляр. Востаннє він пив таку з батьком: вони зустрілися неподалік Стокгольму, за кілька днів до останньої битви.

— Рубай ворогів, синку, — проголошував Нестор Бойко при кожному тості.

Він загинув там, де полягла майже вся сила Сірого Ордену. За переказом, двоє берсеркерів розірвали вовка Нестора навпіл. Цей спогад чомусь розвеселив Гната.

— А якщо половинки розлетілися в різні боки, то будуть два дубки? — спитав Гнат у пляшки. — Чи все ж один? Тоді з якої частини він проросте, правої чи лівої? Нижньої чи верхньої?

Пляшка зберігала мовчання.

— Чому, курва, ніхто не розповідає про такі важливі речі? — характерник гнівно затряс штофом. Горілка булькнула. — Чи виросте там, де більше кісток? Чи там, де ваги більше? Чи воно з яєць росте, наче з жолудів? Спитаю у Щезника, він має знати.

Нестор, певно, шкодував би про таку смерть. Він завжди хотів, щоб його поховав син. Гнат теж хотів, своєю чергою, бути колись похованим Остапом. Колись нескоро.

У бою проти берсеркерів, ведмежих перевертнів Півночі, вижило небагато. На відміну від сіроманців Гетьманату, берсеркери Альянсу мали власні обладунки, що перед битвою на їхні тіла вдягали тамтешні джури. У сутичках із закутими у броню ведмедями Сірий Орден втратив більше вояків, ніж за часи Вовчої війни. Гнат навіть не підозрював про існування берсеркерів аж до кінця битви — був на іншому краю поля бою.

— За всіх, хто загинув, — мовив Гнат. У пляшці лишилася дещиця.

Після війни трапилася випадкова зустріч з Орисею у Києві. Вони глянули одне на одного, перекинулись