М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Тобто?

— У вас із Мередіт, — він вимовив це якось легко, ніби піддражнюючи мене, але водночас нашорошено. Провина змусила мої щоки побуряковіти ще дужче, ніж це вдалося фізичному навантаженню.

— Нічого в нас не сталося, — одказав я.

— Тобто нічого?

— Кажу ж, нічого такого. Я сказав їй, що перспектива стати наступною боксерською грушею для Річарда мене не вабить, і вона пішла.

— Це єдина причина? — з того, як Джеймс це спитав, було зрозуміло, що мої слова його не переконали.

— Та власне... не знаю.

Майже всеньку ніч я пролежав без сну, подумки наново прокручуючи ту сцену, переймаючись через ту свою сказану наостанок фразу, вигадуючи тисячу інших, які можна було промовити натомість, і караючись, що все завершилося саме так. Я не міг вдавати, буцімто чари Мередіт на мене не діють; я завжди захоплювався нею, але, як мені досі здавалося, робив це з безпечної відстані. Підступившись ближче, вона збила мене з пантелику. Я не вірив, що вона і справді жадала мене, — радше вважав, що просто став найлегшою мішенню. Але я не міг зізнатися в цьому Джеймсові, бо ніяковів і боявся, що припустився помилки.

Він вичікувально дивився на мене.

— Пам’ятаєш, що днями сказав Александр? От і я не міг визначитися, поцілувати її мені кортить чи вколошкати, — промовив я нарешті.

Ми підтюпцем побігли далі в збентеженому мовчанні, що його порушувало хіба цвірінькання божевільних пташок, які ще не вшилися на зимівлю у вирій, проминули стежку, що вела назад до Замку, і рушили вгору до Холлу крутим пагорбом. Десь на півшляху я спитав:

— А ти що думаєш?

— Про Мередіт?

— Так.

— Ти ж знаєш, як я до неї ставлюся... — промовив Джеймс якимось категоричним тоном, що анітрохи не надихав на подальші запитання. Але це була не та відповідь, якої я чекав, — щось залишалося не висловленим повністю, не промовленим уголос, щось і досі ховалося за його зціпленими зубами. Мені кортіло довідатися, про що він думає, але я не знав, як саме краще про це спитати, тому решту шляху вгору схилом ми здолали мовчки.

Мої литки горіли вогнем, коли ми нарешті вибралися на широкий моріжок поза будівлею Холлу й зупинилися, зігнувшись навпіл і відхекуючись. Тіла наші потроху вистигали, під одяг заповзала листопадова холоднеча. Майка липла мені до

спини, краплі поту стікали скронями з-під волосся. Джсймсові обличчя та шия помаковіли, але решта шкіри була геть блідою від недосипання. Через цей контраст він виглядав якось хворобливо.

— Може, води? — спитав я. — Щось у тебе кепський вигляд.

Він кивнув.

— Так, мабуть, можна.

Вологою травою ми попленталися до їдальні. О восьмій ранку в неділю вона була майже порожньою. Кілька викладачів та інших ранніх пташок тихо читали, перед ними стояли кухлі кави й тарілки зі сніданком. За одним столом улаштувалися кілька танцюристів у чорному спандексі, витягнувши довгі ноги. За іншим сиділа студентка-вокалістка, дихаючи парою над полумиском для пластівців, повним окропу, — схоже, намагалася пом’якшити вплив чогось, вельми схожого на важке похмілля, на свої голосові зв’язки. Біля віддаленої стіни, де були розташовані поштові скриньки, юрмився невеликий різномастий натовп.

— Як гадаєш, що це в них там? — поцікавився я.

Джеймс скривився.

— Та є в мене одна ідея...

Слідом за ним я підійшов ближче, і витріщаки розступилися без нарікань, пропускаючи нас, — можливо, через те, що ми були розпашілі й захекані, а може, й ні. Посеред стіни висіла довга коркова дошка для оголошень про події на території кампуса. Зазвичай вона була помережана флаєрами клубів і пропозиціями репетиторів, але зараз усе це затуляв величезний передвиборчий плакат Річарда, виконаний у монохромному червоному. Річард розлючено дивився на глядача, через глибокі чорні тіні його вродливі риси, здавалося, загострилися. Під бездоганним вузлом краватки, над дрібним текстом з інформацією про виставу йшов напис білими друкованими літерами.

ВСЕ Ж ТАКИ Я - ЦЕЗАР[46]

Ми з Джеймсом роздивлялися плакат так довго, що більшість із тих, хто підійшов дізнатися, що сталося, встигли вже задовольнити свою цікавість і розійтися.

— Ну що ж... — промовив Джсймс. — Це однозначно приверне увагу.

Я й досі не зводив очей із плаката, роздратований тим, що Джеймса він, схоже, не дуже й ушпигнув.

— Та ну його до дідька, — відгукнувся я. — Щось мені не вельми хочеться, щоб упродовж наступних двох тижнів він на мене лупив очі з кожної стіни, наче Старший Брат...

— Він, мов Колосе, тісним крокує світом,

А ми, малі, нікчемні чоловічки,

Снуємо нерішуче коло ніг, Шукаючи собі могил безславних.

Від нас самих залежить наша доля[47].

— І це теж до дідька.

— Слухай, у мене враження, буцімто я з Ллександром розмовляю.

— Даруй, але, на мою думку, шанси, що Річард відірве мені довбешку, зросли десь так відсотків на сто.

— Не забувай про це, коли Мередіт наступного разу на тебе вішатиметься.

— Усе було не зовсім так, — відповів я й негайно про це пожалкував.

— Пильнуй, Олівере, — сказав Джеймс із таким виразом обличчя, наче читав мої думки. — Ти надто довірливий. Зі мною вона теж таке утнула була, ще на першому курсі. Ми разом займалися на сценічному мовленні — ота дурна вправа з мугиканням. Пам’ятаєш?

— Стривай... що вона утнула?

— Вирішила, що хоче мене, і вважала, що я її теж, бо ж її хочуть усі без винятку. Коли я сказав «ні», передумала. Повелася так, ніби