М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

не завдам тобі болю, — промовила Мередіт. Відтак обережно, наче боячись мене злякати, підступилася ближче. Я завмер, ніби прикипівши до місця, дивлячись, як шовк зісковзує з її шкіри, наче вода. Під ключицею в неї вже наливався синець. Я мимоволі згадав Річардові ручиська й подумав, якої шкоди вони здатні накоїти.

— Ти — ні, але дехто інший може завдати, — відповів я.

— Я не хочу зараз про нього думати.

Голос її здавався якимось надірваним, крихким, і я не відразу зрозумів, що це від сорому.

— Еге ж, ти хочеш відволіктися...

— Олівере, усе не зовсім так.

— Серйозно? А як тоді?

Це запитання виказало мій розпач. Я не знав, як воно мало подіяти — чи то віднадити Мередіт, чи то спокусити, чи кинути їй виклик — оприявнити, що вона блефує, змусити її відкрити карти, змусити пояснити, про що йдеться. Можливо, усе відразу.

Проте віднадити її в мене точно не вийшло. Мередіт, як і раніше, дивилася на мене знизу вгору, але так, як не дивилася доти ніколи; у морській глибині її очей мерехтіло щось нарване.

— А отак.

Я відчув у себе на грудях її руки, теплі долоні, що обпекли мені шкіру крізь тонку тканину сорочки. Від її дотику моє серце на мить забуло битися, і я раптом подумав: а чи є на ній щось під цим її пеньюаром? Якась частина мене прагнула зірвати його й негайно дізнатися це напевне, а іншій частині кортіло прикласти Мередіт головою об стіну, щоб до неї повернувся здоровий глузд.

Вона притиснулася до мене, і відчуття її тіла впритул до мого змусило забути про всі логічні заперечення. Мої руки рухалися автоматично, без участі мозку, вони ковзнули до вигину її талії, пестячи шовк. Я вдихав аромат її парфумів, солодкі, густі й спокусливі пахощі якоїсь екзотичної квітки, її пальці м’яко, але наполегливо натиснули на мою потилицю, вона притягнула моє обличчя до свого. Стугін крові у вухах сягнув найвищої точки, уява зрадливо рвонула вперед.

Я відвернувся, і кінчик мого носа ковзнув по щоці Мередіт. Якщо я поцілую її, що буде потім? Я сумнівався, що зможу зупинитись.

— Мередіт, навіщо ти це робиш? — я намагався не дивитися на неї, не дивитися на ці губи.

— Тому що хочу.

Моя ретельно тамована злість здійнялася й зануртувала, наче кислота.

— «Тому що хочу»... — повторив я. — А чому? Тому що Джеймс до тебе не торкнеться, а Александр у нас не по дівчатах? Тому що хочеш допекти Річардові, а я — найпростіший спосіб це зробити? — я відштовхнув її, наші тіла вже не торкалися одне одного. — Ти ж знаєш, який він, коли розлютиться. Ти й справді вродлива, але того не варта.

Останні слова зірвалися в мене з губ, перш ніж я встиг вкусити себе за язика, перш ніж усвідомив, наскільки жахливо те, що я кажу.

Вона якусь мить незрушно дивилася на мене. А тоді розвернулася й рвучко прочинила двері.

— Знаєш, мабуть, ти маєш рацію, — сказала Мередіт. — Людям і справді інколи завдають болю.

Коли за нею затраснулися двері, я подумки повернувся на два місяці назад, у перший день занять із Ґвендолін. Від того, яка Мередіт тоді була гарна, просто дах їхав — але хіба ж це робило іншу частину її особистості менш реальною? Я провів рукою по обличчю, мене нудило.

— От холера... — стиха промовив я. Це було єдине, на що я спромігся.

Я зібрав свої речі, закинув ремінь сумки на плече й вийшов з будівлі, лютячись уже на нас обох. Повернувшись до Замку, я на мить зупинився біля дверей Мередіт, перш ніж підніматися до себе у Вежу. У голові в мене промайнуло: «Тримайся, друже, рана не глибока»[45].

У мене вистачило розуму в це не повірити.

СЦЕНА П’ЯТА

Наступного ранку трохи по сьомій Джеймс витягнув мене з ліжка на пробіжку. Синці в нього на руках виблякли до якогось підгнило-зеленавого відтінку, але він усе одно вдягнув світшот і натягнув рукави аж на зап’ястки. Надворі тоді вже було доволі зимно, тому дивним це не виглядало.

Бігали ми зазвичай вузькими стежками, що в’юнилися лісом на південному березі озера. Повітря було остудним і дошкульним, ранок видався хмарним, з вуст зривалися білі хмаринки пари. Коло в три з гаком кілометри ми здолали в гарному темпі, перемовляючись короткими уривчастими фразами.

— Де ти вчора подівся? — спитав Джеймс. — Коли опустилася завіса, я так і не зміг тебе знайти.

— Не хотілося перетинатися з Річардом, тому перечекав у фоє.

— А Мередіт влаштувала на тебе засідку?

Я спохмурнів:

— А ти звідки знаєш?

— Просто подумав, що таке цілком можливо.

— Чого це раптом?

— Та вона просто останнім часом так на тебе дивиться...

Я перечепився через якийсь корінь і трохи відстав, а тоді припустив з подвійною швидкістю, щоб наздогнати Джеймса.

Я: Це ж як вона на мене дивиться?

ДЖЕЙМС: Наче вона акула, а ти — морський котик-роззява. Я: Чому це всі останнім часом так мене називають?

ДЖЕЙМС: Це ж хто ще називав тебе морським котиком?

Я: Та ні, я не про котика, я про... Усе, проїхали.

Якийсь час я біг, задумливо прикипівши очима до землі. Тупий біль у лівому боці посилювався на вдиху. У повітрі вчувався запах землі, глиці й зими, що наближалася.

— То ти розповіси мені, що там у вас сталося? —