М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

на ногу, не годний стояти незрушно. Александр подався вперед, наче готовий був, якщо виникне така потреба, розборонити нас із Річардом.

— На бога... — видихнув Річард, коли йому ніхто не відповів. — Ви ж знаєте, яка вона істеричка...

— Річарде! — вигукнула Рен.

Обличчя його набуло провинного виразу, але лише на мить.

— Та ну... — повторив він. — Мені що, й у всіх вас перепросити?

— Певно, що ні, — озвалася Філіппа спокійним, рівним голосом, який змусив мене відволіктися від стугону крові у вухах. — 3 якого б це доброго дива? Ти просто зірвав прогін, промахав розроблену Ґвендолін мізансцену, змусив Міло розбороняти бійку, можливо, зіпсував костюм, а може, й декорацію, поранив нашу подругу — і, до речі, таке стається вже не вперше. Тепер Оліверові, мабуть, доведеться вчити твій текст і грати твою роль, щоб урятувати виставу, адже ти неминучо знову накосячиш. І в тебе вистачає зухвалості називати Мередіт істеричкою? — її блакитні очі були просто крижаними. — Знаєш, Ріку, все це твоє лайно ніхто тут не терпітиме.

Вона розвернулася до нього спиною, перш ніж той устиг відповісти, і зникла за задником. Філіппа сказала саме те, що кортіло сказати нам усім, тому напруга бодай трохи спала. Я видихнув, а Джеймс розтиснув кулаки.

— Краще не починай, Річарде, — попередила Рен, коли той знову розтулив був рота. Вона похитала головою, обличчя її здавалося напруженим, на ньому був якийсь гіркий вираз, дуже схожий на огиду. — Краще навіть не починай.

І вона пішла за Філіппою.

Річард фиркнув, тоді розвернувся до нас із Джеймсом і Александром:

— Ще зауваги й побажання?

— Жодних, — відповів Александр. — Як на мене, головне вже прозвучало.

Він кинув на нас із Джеймсом застережливий погляд і пішов за кулісу, на ходу вишукуючи в кишенях цигарковий папір.

Ми залишились утрьох. Джеймс, Річард і я. Порох, вогонь і гніт.

Річард і Джеймс якийсь час дивилися один на одного, ніби взагалі забувши про моє існування, але обоє мовчали. Це мовчання здавалося непевним, загрозливим. Я чекав, гадаючи, в який бік воно хитнеться, і від кепського передчуття всі м’язи під шкірою напружилися. Зрештою Джеймс ледь помітно посміхнувся Річардові — такий собі короткий спалах дрібного тріумфу, — а відтак розвернувся і рушив слідом за Александром.

Річардів погляд зупинився на мені; здавалося, він зараз пропалить мене наскрізь.

— Зарано ще тобі вчити мої репліки... — промовив він.

І пішов, лишивши мене на сцені самого. Я мовчав. Просто стояв — незрушний і безпорадний. Нікчемний. Гніт, який не має ані вогню, ані того, що можна було б запалити.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Коли ми завершили прогін (на щастя, минулося без подальших інцидентів), повертатися до гримувальні мені не хотілося. Я тинявся по фоє, доки не вирішив, що всі вже, мабуть, розійшлися, і лише тоді пішов назад. У залі вже вимкнули світло, я наосліп пробирався поміж кріслами, намацуючи собі шлях затерплими руками й розлючено гримаючи, коли в глупій темряві вдарявся колінами об бильця.

У коридорі за сценою дзижчали лампи. Зайшовши до чоловічої гримувальні, я з полегшенням виявив, що вона порожня. Із дзеркал на одній стіні на мене глянуло власне відображення, до іншої тулилася стійка для костюмів, на яку було щільно напхано по два-три костюми для десятка акторів. Усюди валявся звичний театральний мотлох: забутий одяг, гребінці й гель для волосся, зламані олівці для очей.

Я почав стягувати із себе костюм, нарешті не стикаючись ліктями з чотирма іншими хлопцями. Зазвичай я насолоджувався б таким нечуваним простором, але зараз я ще не оговтався після катастрофи, що сталася під час другої дії, а тому відчував хіба що мляве полегшення: як добре, що не мушу ділити гримувальню з Річардом... Я охайно повісив сорочку, піджак і штани на одну вішалку, потім прибрав під стійку черевики. Мій власний одяг розкиданий був по всьому приміщенню — найімовірніше, його просто хапали й відкидали, не тямлячи себе, коли після завершення п’ятої дії всі прагнули якнайшвидше перевдягтися й нарешті чкурнути додому. Зіжмакані джинси я знайшов у кутку, сорочка висіла на дзеркалі. Одна шкарпетка сховалася під столом, а друга так і не зволіла оприявнитися. Я важко впав у крісло і саме завершував взуватися —до біса вже ті шкарпетки! — коли раптом двері, рипнувши, прочинилися.

— То ось ти де... — сказала Мередіт. — А ми не знали, куди ти подівся.

Вона й досі була в пеньюарі. Я зважився глянути на неї краєм ока — і негайно зосередився на зав’язуванні шнурівки.

— Просто треба було подихати свіжим повітрям, — відповів я. — Усе гаразд.

Я встав і подався був до дверей, але Мередіт заступила мені шлях. Стояла, прихилившись до одвірка й підібгавши ногу, наче фламінго, — вигин ступні ідеально вписався в ямку під коліном. Вираз обличчя в неї був якийсь замислений і невпевнений водночас, але щоки пашіли, наче лють ще не вивітрилася.

— Мередіт, тобі щось треба?

— Мабуть, що трохи відволіктися... — вона ледь усміхнулася, чекаючи, поки до мене нарешті дійде.

Розуміння змусило мене здригнутися, наче від легкого удару струмом, і я позадкував, відсторонюючись.

— Сумніваюся, що це вдала ідея.

— Але чому ні?

Здавалося, вона була по-справжньому спантеличена, майже роздратована; мені довелося нагадати собі, що Мередіт — актриса від бога.

— Тому що це така гра, в якій людям завдають болю, — відповів я. — На Річарда мені просто зараз начхати, але сам я потрапити до переліку постраждалих жодного бажання не маю.

Вона кліпнула, її роздратування де й поділося, змінившись чимось іншим — чимось м’якшим, не настільки самовпевненим.

— Я