М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Що, серйозно?

Замість відповіді він, скривившись, промовисто глипнув на мене.

— Боже милий... — я відвів очі, роззирнувся, міркуючи над тим, які ж іще таємниці приховують відвідувачі їдальні. Як же рідко ми цікавимося переживаннями інших... — Але чому ти мені не розповів?

— Мені це не здавалося аж таким важливим.

Я згадав, як він накручував на палець локон Рен, і спитав:

— Коли ми вже зачепили цю тему — чи є щось іще таке, що мені треба знати?

— Ні. Чесно.

Якщо він щось і приховував, за виразом обличчя — спокійного, невимушеного — цього було не збагнути. Мабуть, Александр мав слушність, і ми з Джеймсом обоє були роззявами...

Я переступив з ноги на ногу. Мене сповнювало відчуття, ніби Річард за мною спостерігає, — афіша маячила на периферії зору незграбною червоною плямою. Я озирнувся, зітхнув, дивлячись на неї, і промовив:

— Наскільки я розумію, гарна новина в тому, що після вчорашньої сцени він уже не намагатиметься переламати тобі руки в третій дії.

— Вважаєш?

— А ти іншої думки?

Джеймс якось сумовито, неуважно похитав головою.

— Він для цього надто розумний.

— І що він, на твою думку, тепер робитиме?

— Зачаїться, але хіба що на кілька найближчих днів. Дочекається прем’єри. Не стане ж Ґвендолін мчати на сцену, щоб зупинити виставу...

Джеймс якийсь час роздивлявся афішу. На мить він, схоже, забув про мою присутність.

ДЖЕЙМС: В ім’я усіх богів, скажи мені:

Чим Цезар так вгодований, що виріс

У велетня? Який ганебний вік![48]

Я хвильку помовчав, а тоді промовив у відповідь одну зі своїх реплік, навіть не пригадавши, звідки саме вона.

Я: Дай-но руку!

Згуртуй людей, щоб відвернути зло,

І ні на крок тоді я не відстану

Від ватажка[49].

Джеймс підвів на мене погляд, у сірих очах танцювали золоті лелітки, коли він промовив:

— Я вірю. По руках![[50]

У його усмішці було щось незнайоме, якась нарвана веселість, що мене потішила й водночас стривожила. Я видушив у відповідь якнайширшу усмішку й пішов слідом за Джейм-сом на кухню, щоб перехопити склянку води. У моєму роті просто нестерпно пошерхло.

СЦЕНА ШОСТА

Річардове обличчя переслідувало мене аж до кінця тижня, але не тільки воно. З’явилися афіші з Джеймсом — густо-синього кольору, з гаслом «Душа Рима». Були ще плакати з Ллександром, Рен та Мередіт; а згодом з’явилися спільні світлини мене, Коліна й нашого Лепіда — у фоє ДИМу та в студентській газеті. Кампус знову лихоманило в передчутті прем’єри.

На прем’єрі в залі не було жодного вільного місця. Про якість вистав у Деллекері ходили легенди, і змога побачити майбутнього великого актора, художника чи виконавця-вір-туоза ще до того, як слава зробить їх недосяжними для широкого загалу, вабила не лише студентів і викладачів, чия присутність була цілком зрозумілою. На вистави збиралися також місцеві шанувальники Барда[52],студенти із сусідніх міст і власники сезонних квитків. (Навесні найкращі місця бронювали для цілих юрмищ агентів, запрошених на наші вистави з Нью-Йорка.) От увімкнулися прожектори, вихопили з напівпотемку групу схвильованих другокурсників, що грали римський простолюд, аж нетямлячись від думки про те, що їм вперше випало ступити на деллекерівську сцену. Ми ж, досвідченіші, а тому десь наполовину менше схвильовані, чекали на свій вихід у кулісі.

Вистава набирала обертів упродовж перших двох актів, і напруга нарешті так зросла, що, здавалося, уся зала затамувала подих. Убивство відбулося стрімко й жорстоко, і, щойно Джеймс наказав змовникам розійтися, я, зашпортуючись, рушив зі сцени. У моїх вухах дзвеніло.

— Холера! — я вломився у важку чорну завісу лівої куліси й негайно в ній заплутався. Хтось упіймав мене за плечі, допоміг вибратися з-за запони, поки другорядні змовники квапилися повз нас до гримувальні. У залі гримів пристрасний монолог Антонія над Цезаревим тілом.

КОЛІН: Кривавий праху, ти пробач мені,

Що лагідний з убивцями твоїми.

Останки найшляхетнішого мужа,

Якого тільки бачили віки!

О, горе тим, хто вашу кров пролив![53]

Я намагався намацати в потемку стіну, притиснувши долоню до вуха. Та сама людина розвернула мене так, щоб я не осів долілиць просто на купу тросів.

— З тобою все гаразд? — пошепки спитав Александр. — Що сталося?

— Він мені у вухо зацідив!

— Коли? — це вже був Джеймсів голос.

— Коли я вдарив його кинджалом, він розвернувся й вгатив мені у вухо ліктем!

Череп мені, наче залізничним костилем, проштрикнув гострий біль. Я опустився на якусь раму й тицьнувся головою в коліна. Тепла долоня лягла мені на потилицю — я не знав, чия саме.

— У мізансцені такого не було, — промовив Александр.

— Та хай йому грець, певно, що не було... — озвався Джеймс. — Олівере, дихай.

Я розтиснув щелепи й вдихнув. Джеймсова долоня зісковзнула мені на плече.

— Він знову викручував тобі руки? — спитав я.

— Так, — Джеймс кинув оком на світло, що соталося з-за портальної куліси. Там, на сцені, Колін завершив свою промову й тепер розмовляв зі слугою.

— Тобто він зумисно всю цю хрінь робить? — спитав Александр. — Він же мені трохи голову з плечей не зніс, коли я його вдарив кинджалом, але я вирішив