Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Він поклав рубін на свій стіл.

— Украй рідко, — сказав він, — навіть для мене зіткнутися зі справжньою досконалістю. Коли ти можеш до­зволити собі все, що душа забажає, ти починаєш усві­домлювати, що все недосконале. Але це… — Він провів пальцями по незайманих контурах. — Жодного недоліку, — додав він.

Він знову сів у своє крісло.

— Ти була невпевнена, входячи до неї в загороду, — промовив він, — але ти точно знала, що робити. Найвірогідніше, вони розуміють тебе краще, ніж будь-кого з нас.

— Я не зовсім певна, — сказала я. — Просто так сталося.

Гораціо кивнув:

— Твій батько колись припускав, що у вашої сім’ї є якийсь зв’язок із цими створіннями. Я не думаю, що він сам усе це до кінця розумів. Але він знав, як цим зв’язком користуватися і, висновуючи з усього, ти теж.

— Напевно.

— Я маю роботу для тебе тут, Маржан, якщо ти захочеш. Ми могли б використати твої здібності, і я вірю, що ти можеш використати нас на свою користь. Ти маєш зв’язок із цими тваринами, на що не здатна жодна ветеринарна підготовка. Переходь працювати до нас, допомагай нам піклуватися про них, а ми допоможемо тобі відточити цю майстерність. Я впевнений, що доктор Батіст вважатиме за честь бути твоїм наставником.

— Ще б пак, — відповіла я.

— Він гордий, але, зрештою, він також і справедливий. Тут є житло в маєтку, безкоштовне. Із харчуванням включно. Всі пільги. І я не хочу видатися грубим, — він усміхнувся, — але я добре плачу.

Він штовхнув рубін одним пальцем, і той плавно закрутився навколо своєї осі. У найголоднішому закутку мого серця спалахнула іскра.

— На мені тепер клініка, — сказала я, — і я ходжу до школи. Я не можу просто все покинути.

— Люди роблять це постійно, — відповів Гораціо.

Він витягнув чекову книжку й ручку та заповнив верхню частину чека. Потім він відірвав його від книжки і протягнув мені через стіл. Коли я побачила його, у мене пересохло в горлі. Там було більше грошей, ніж я будь-коли бачила за все своє життя. Там було більше грошей, ніж я заслуговувала.

— Чому?

— Тому що я хочу бачити тебе тут, — відповів він. — Тому що я дуже поважав Джима всі ці роки, що його знав. Тому що я завжди хотів зробити для нього і для вашої родини більше, ніж міг. Він був гарним чоловіком, але впертим, і я завжди відчував, як він страждав через це.

— Я… я мушу обміркувати це все, — затинаючись, ска­зала я.

— Не поспішай, — сказав Гораціо Пендерґаст.

Розділ дванадцятий. Мертволиця, з кігтями

Уже була ніч, коли Сем привіз мене додому. Меллорін не було вдома — як і обіцяла, вона двома днями раніше зайшла в окультну крамничку й попросилася на роботу. Сьогодні була її перша навчальна зміна. Вона вже попередила повідомленням, що затримається допізна.

Зорро лежав, згорнувшись калачиком прямо перед вхідними дверима, і коли я зайшла, він із нетерпінням підняв голову. Коли ж побачив, що то була я, то розчаровано нявкнув і опустив підборіддя назад.

— Вона скоро буде вдома, Зорро, — сказала я.

Лис скептично фиркнув, але дозволив мені почухати йому маківку один раз, перш ніж струсити мою руку. У моїх пальцях поколювало, коли я торкалася його шкіри. Нетерплячість, розчарування й нудьга прокреслили вверх болісні спіралі по моїй руці. Проте він одужував — я відчувала це. Я відчувала його бажання бігти, переслідувати здобич, пробиратися крізь темні хащі. Я гадала, чи зміг би він бути коли-небудь щасливим, живучи в одній із кліток Гораціо.

Я взяла чек Гораціо й поклала його на кухонний стіл. Він здавався важким, і коли я дивилася на нього під світлом старої лампи над своєю головою, що висіла там усе моє життя, він видавався дивним і нереальним, наче рубін карбункула, і таким же незаслуженим.

Не поспішай, сказав він з упевненістю людини, яка може дозволити собі дивитися на світ, як на ряди рівнянь, яка може, вдавшись до правильної математики, перетворити будь-яке «ні» на «так».

Ерза була права. Я була зла. Зла на Гораціо за те, що він вклав цей страхітний скарб у мої руки, вважаючи, що я захочу його, за те, що намагався змусити мене хотіти його, за те, що змусив мене почуватися ідіоткою через те, що я не захотіла того. Я була зла на чек, на цифри на ньому, на те, що він просто існує. Я була зла на батька, який допустив своє вбивство до того, як пояснив мені всі ці речі. Я була зла навіть на Зорро за те, що дивився на мене. За те, що бачив мене в такому стані.

— Дай мені спокій, — сказала я лису.

Я зім’яла чек і побігла нагору.

Я зупинилася перед дверима батькової кімнати. Я завагалася лише на секунду, а тоді з усією силою штовхнула їх так, що вони вдарилися об стіну.

Тиша всередині кімнати зупинила мене. За цими дверима відсутність мого батька було замкнено, законсервовано. Злість розчинилася в чомусь тихому й маленькому, для чого я не мала годящої назви. Я роззулася й уперше ввійшла в кімнату, де він жив, де він помер.

У кімнаті панувала тиша, яка здавалася густішою, ніж у решті будинку, так наче вона набирала масу за останні місяці за закритими дверима. Я сіла на ліжко і вчепилася пальцями ніг у килим, як робила це колись, коли була маленькою.

Я була в сьомому класі, і мій батько вдягався на роботу… Це був перший день у старшій школі, і він збирав речі в сумку, готуючись знову зникнути… Я була маленькою дівчинкою, і моя Матір, тьмяний, примарний образ Матері, сиділа на краю ліжка, яке раніше належало їй, відірвавши погляд від книги й усміхаючись крізь ореол приліжкової лампи, яка раптом стала неймовірно яскравою.

Я відмахнулася від тих спогадів.

— Що мені тепер робити? — запитала я.

У шафі десять незримих версій мого батька, по одній у кожній розвішаній сорочці, що вишикувалися, наче солдати. Якась частина мене думала — бажала, сподівалася, — що одна з них могла спостерігати за мною, могла бути ­достатньо присутньою, щоб побачити свою дочку в цій кімнаті, і мала змогу передати щось на кшталт послання чи якоїсь відповіді.

Проте єдиною відповіддю була тиша та мовчання, що розлютило мене ще більше, ніж чек, який я досі стискала в кулаці. Я підвелася й ухопилася за простирадла, зриваючи їх із ліжка, поки не зостався сам матрац. Я схопилася за матрац і спробувала стягнути його на