Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

й цієї ситуації — покинь усе, що побудоване на брехні й недовірі. Пам’ятай: кохання, в якому немає чесності, не заслуговує права називатися коханням.

Я зітхнув, збентежений, пригнічений і дуже втомлений.

— Дякую вам, Рут, за вашу чесність. Це багато для мене значить.

Рут обійняла мене біля дверей, коли я збирався йти. Вона ніколи так раніше не робила. Вона була така тендітна в моїх обіймах, її кістки були такими крихкими; я вдихнув слабкий квітковий аромат її кардигана і знову відчув, що зараз розплачуся. Проте я не плакав, не міг плакати.

Натомість я не озираючись пішов геть.

Я сів на автобус додому. Вдивлявся у вікно і думав про Кеті, про її білу шкіру і ті чудові зелені очі. Мене переповнювало таке сильне бажання — солодкого присмаку її губ, її м’якості. Але Рут мала рацію. Кохання, в якому немає чесності, не заслуговує права називатися коханням.

Я мав повернутися додому і поговорити з Кеті віч-на-віч.

Я мав з нею розлучитися.

 

10

 

Кеті була вдома, коли я повернувся. Вона сиділа на дивані й писала повідомлення на телефоні.

— Де ти був? — спитала вона, не підводячи очей.

— Прогулювався. Як репетиція?

— Нормально. Втомилася.

Я спостерігав за нею і питав себе, кому це вона пише. Розумів, що настав час поговорити з нею. Я знаю, що у тебе роман — я хочу розлучення. Я розтулив рота, щоб сказати це. Але не міг вимовити ні звуку. Перш ніж я встиг віднайти свій голос, Кеті випередила мене. Вона зупинилася й відклала телефон убік.

— Тео, нам потрібно поговорити.

— Про що?

— Ти нічого мені не хочеш сказати?

У її голосі відчувалася жорстка нотка. Я не дивився на неї, щоб вона не прочитала моїх думок. Почувався присоромленим і шкодливим, наче лише я один приховував грішну таємницю.

На її думку, так і було. Кеті нахилися за диван і щось дістала. І моє серце враз упало. Вона тримала маленьку баночку, в якій я зберігав травку. Я забув сховати її після того, як порізав палець.

— Що це? — запитала вона, підіймаючи баночку.

— Травка.

— Це я знаю. Що вона тут робить?

— Я купив трохи. Мені це подобається.

— Що подобається? Накурюватися? Ти серйозно?

Я знизав плечима, уникаючи її погляду, мовби неслухняна дитина.

— Якого біса? Господи, — Кеті гнівно похитала головою, — іноді мені здається, що я зовсім тебе не знаю.

Я хотів ударити її. Хотів підскочити до неї й ударити кула­ком. Я хотів розгромити кімнату, розтрощити меблі об стіни. Я хотів ридати, вити і впасти в її обійми.

Нічого цього я не зробив.

— Ходімо спати, — сказав я і вийшов.

Ми мовчки пішли в ліжко. Я ліг у темряві поруч із нею. Годинами лежав без сну, відчуваючи тепло її тіла, дивлячись, як вона спить.

«Чому ти не прийшла до мене? — хотів я запитати. — Чому не поговорила зі мною? Я ж був твоїм найкращим другом. Якби ти сказала хоч слово, ми могли б з усім впоратися. Чому ти не поговорила зі мною? Я тут. Я ж тут поряд».

Я хотів простягнути руку і притягти її до себе. Я хотів обіймати її. Але не міг. Кеті щезла — людина, яку я так сильно кохав, зникла назавжди, лишивши замість себе цю незнайомку.

У горлі зростали схлипування. Зрештою з’явилися сльози і потекли по моїх щоках.

Я мовчки ридав у темряві.

 

Наступного ранку ми встали і взялися за буденні справи — вона пішла до ванної кімнати, поки я готував каву. Коли Кеті зайшла до кухні, я простягнув їй чашку.

— Вчора вночі ти видавав дивні звуки, — сказала вона. — Ти розмовляв уві сні.

— І що я казав?

— Не знаю. Нічого. Якусь маячню. Мабуть, тому, що був під кайфом. — Вона подивилася на мене нищівним поглядом, а потім зиркнула на годинник. — Мушу йти. Запізнююсь.