denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– Я зараз поблизу табору, але мене немає на цьому світі. А що вам робити далі я описав у записці, але ви чомусь про неї забули, ви обрали шлях розбрату та ненависті один до одного, коли ви зможете переступити через свої особисті неприязні та по-справжньому об'єднатися, тоді вам буде простіше боротися зі злом. І знайдіть Марка якнайшвидше, він у небезпеці! - дав указівки Феофаній і зник.

– Дмитре, не слухай його, він хоче завадити нам, – спробував знову голос впливати на свідомість хлопця.

– Ти не моя мама! Тож вибач, змушений піти, – сказав Дмитро і пішов на світло. Тоді він прокинувся, поруч сиділи Влад та Микита.

– О, ти нарешті прийшов до тями! – зрадів Микита.

– Так, прийшов, що зі мною може статися?! – сказав Дмитро. – Ви цього індика пихатого знайшли?

Кого? – запитав Влад.

– Ну, Марка цього, – уточнив Дмитро.

– А, його?! Ні, не знайшли. Він ніби крізь землю провалився, – стривожено промовив Микита.

– Він зараз у небезпеці, його треба терміново знайти! – сказав Дмитро і підвівся з ліжка, на диво, його стан стабілізувався. Коли хлопці вийшли з кімнати, то побачили Аню та Женю, яка щойно прийшла до тями.

– Нам терміново треба знайти Марка! – сказала Аня.

– До мене уві сні Феофаній приходив, він сказав, що Марк у небезпеці! – сказала Женя.

– А де Ніка? – запитав Влад.

– Вона не приходила, – відповіла Аня і винувато опустила очі.

– Значить так, Аня та Женя, будьте в корпусі і не виходьте. Ми підемо і знайдемо їх, – сказав Діма.

– Та куди тобі йти? Ти нещодавно взагалі свідомість втрачав! – сказав Микита.

Дмитро мовчки вийшов надвір, а хлопці швидким ходом пішли за ним. Діма пішов за корпус, сподіваючись знайти Марка, але його там не було.

– Може, в сад? – сказав Влад.

– А чому він має бути там? – запитав Дмитро.

Варто було йому це сказати як з боку саду почувся крик, хлопці, довго не думаючи, побігли туди. Марка ніде не було. Раптом із кущів вискочив Марк і збив з ніг Микиту. Вигляд у нього був кепський, очі шалені, обличчя подряпане, а футболка розірвана.

– Ти здурів? – закричав Микита.

– Ідіот, ти, де був, ми шукали тебе? – сказав Дмитро, стиснувши кулаки.

– Я? А що я? – тремтячим голосом сказав Марк. Хлопці повели його в корпус і завели до дівчат, де вже сиділа Ніка. Подивившись на Марка, вона єхидно посміхнулася.

– На тебе що ведмеді напали? – запитала вона нахабним голосом.

– Та пішла ти, це не жарти, на мене напали.

– Та кажи вже, хто напав на тебе? – нервово сказав Дмитро.

– Я вирішив прогулятися, і, якщо чесно, я сам не помітив, як зайшов у сад, а потім виродок якийсь напав на мене, хотів схопити, от я і почав бігати від нього по всьому саду, я кричав, кликав на допомогу але ніхто не прийшов.

– Як це ніхто, а ми? – невдоволено сказав Микита.

– А що ви? Це я знайшов вас, а не ви мене.

– Так, ми чули крик, – сказав Влад.

– Треба було, щоб тебе та тварюка зжерла! – сказав Микита.

– Ні! Народ, годі нам сваритись. Знаєте, я не майстер гарно говорити, але кілька слів вам скажу. У цьому таборі коїться чортівня якась. Ми не знаємо що і як, але старий все знає, і він готовий нам допомагати, він сказав мені, що нам треба діяти спільно, та я розумію, що ми далеко не ангели, але втямте вже нарешті, якщо ми й надалі сваритимемося, то й ми пропадемо! – трохи агресивно сказав Дмитро.

– Він має рацію! – сказав Влад і вийшов у центр кімнати. – Я помітив одну деталь, коли ми разом, то все добре, але варто нам посваритися і розійтися, всі ми жертви. Коли я побачив того старого, я не повірив своїм очам, він говорить про страшні речі без страху в очах і тремтіння в голосі. Я впевнений, що ця людина нам допоможе. Але насамперед захищати себе маємо ми самі. Пам'ятаєте, він казав, що в наших душах і серцях зло і темрява, може настав час вигнати зло із себе?

– Ого, ну ти дав! – сказав Микита і поплескав Влада по плечу. Кожен задумався про своє, потихеньку вони йшли до своїх кімнат, але ось Дмитро не йшов до кімнати він сів у коридорі на лавку і задумався. До нього підсіла Женя.

– Як ти сказав це...

– Що сказав?

– Ну, свою промову, це було неймовірно, я й не знала, що в тебе можуть бути такі глибокі думки.

– Так, на філософа я не схожий.

– Та до чого тут це? – Женя поцілувала його в щоку і втекла.

Дмитро здивувався, почервонів і збентежився, зазвичай дівчата на нього не звертали уваги. Він швидко пішов у кімнату. Де на нього вже чекав Влад.

– Слухай, а де цей, сусід наш?

– Я забув, як його звуть, не знаю де він, а що?

– Та його вже нема давно.

– Так, ми навіть забули, як звуть хлопця, з яким ми живемо! – сумно помітив Дмитро.