Лев Толстой - Війна і мир

скоса позирали один на одного, з цікавістю підглядаючи товаришеве враження. На кожному обличчі, від Денисова до горніста, з'явилася коло губ і підборіддя одна спільна риса боротьби, роздратованості та хвилювання. Вахмістр супився, оглядаючи солдатів, наче загрожуючи покаранням. Юнкер Миронов нагинався щоразу, коли пролітало ядро. Ростов, стоячи на лівому фланзі на своєму зіпсованому на ноги, але показному Грачику, мав щасливий вигляд учня, викликаного на прилюдний іспит і впевненого в тому, що відзначиться. Він ясно і світло оглядався на всіх, ніби просячи звернути увагу на те, як він спокійно стоїть під ядрами. Але і в його обличчі риса чогось нового і строгого, проти його волі,.з'являлася коло рота.

— Хто там кланяється? Юнкер Миронов! Негаразд, на мене дивіться! — крикнув Денисов, якому не стоялося на місці і який вертівся на коні перед ескадроном.

Кирпате й чорноволосате обличчя Васьки Денисова, як і вся його маленька, збита постать з його жилавою (з короткими пальцями, вкритими волоссям) кистю руки, в якій він тримав ефес вийнятої наголо шаблі, було таке ж саме, як і завжди, особливо надвечір, після випитих двох пляшок. Він був лише червоніший, ніж звичайно, і, задерши свою кошлату голову вгору, як пташки, коли вони п'ють, безжально втиснувши своїми маленькими ногами остроги в боки доброго Бедуїна, він, наче падаючи назад, поскакав до другого флангу ескадрону, і хрипким голосом крикнув, щоб оглянули пістолети. Він під'їхав до Кір-стена. Штаб-ротмістр, на широкій поважній кобилі, ступою їхав назустріч Денисову. Штаб-ротмістр, зі своїми довгими вусами, був серйозний, як і завжди, тільки очі в нього блищали більш, ніж звичайно.

— Та що,— сказав він Денисову,— не дійде справа до бою. От побачиш, назад підемо.

— Дідько їх знає, що роблять! — пробурмотів Денисов.— А1 Ростов! — крикнув він до юнкера, помітивши його веселе обличчя.— Ну, дочекався.

І він усміхнувся схвально, очевидно радіючи з юнкера. Ростов почував себе цілковито щасливим. У цей час начальник з'явився на мосту. Денисов помчав до нього.

— Ваше превосходительство! дозвольте атакувати! я їх відкину.

10*

147

— Які тут атаки,— сказав начальник скучливим голосом," скривлюючись, як від набридливої мухи.— І чого ви тут стоїте? Бачите, фланкери відступають. Ведіть назад ескадрон.

Ескадрон перейшов міст і вийшов з-під пострілів, не втративши жодної людини. Слідом за ним перейшов і другий ескадрон, який був у цепу, і останні козаки очистили той бік.

Два ескадрони павлоградців, перейшовши міст, один за одним пішли назад на гору. Полковий командир Карл Богданович Шуберт під'їхав до ескадрону Денисова і їхав ступою недалеко від Ростова, не звертаючи на нього ніякої уваги, хоч після недавньої сутички за Теляніна вони тепер бачилися вперше. Ростов, почуваючи себе у строю під владою людини, перед якою він тепер вважав себе винним, не зводив очей з атлетичної спини, білявої потилиці та червоної шиї полкового командира. Ростову то здавалося, шо Богданич лише прикидається неуважним і шо вся мета його тепер полягає в тому, щоб випробувати юнкерову хоробрість, і він випростувався і весело оглядався; то йому здавалося, шо Богданич навмисне їде близько, щоб показати Ростову свою хоробрість. То йому думалося, що його ворог тепер нарочито пошле ескадрон в одчайдушну атаку, щоб покарати його, Ростова. То думалось, що після атаки він підійде до нього і великодушно простягне йому, пораненому, руку примирення.

Знайома павлоградцям, з високопіднятими плечима, постать Жеркова (він нешодавно вибув з їхнього полку) під'їхала до полкового командира. Жерков, після вигнання його з головного штабу, не залишився в полку, кажучи, що він не дурень устрою лямку тягти, коли він при штабі, нічого не роблячи, одержить нагород більше, і зумів улаштуватися ординарцем до князя Ба-гратіона. Він приїхав до свого колишнього начальника з наказом від начальника ар'єргарду.

— Полковнику,— сказав він із своєю понурою серйозністю, звертаючись до ворога Ростова й оглядаючи товаришів,— наказано зупинитися, міст запалити.

— Хто наказано? — похмуро спитав полковник.

— Я вже й не знаю, полковнику, хто наказано%—серйозно відповів корнет,— а тільки мені князь наказав: "їдь і скажя полковникові, щоб гусари вернулися скоріше і щоб запалили міст".

Слідом за Жерковим до гусарського полковника під'їхав почтовий офіцер з тим самим наказом. Слідом за почтовим офіцером, на козацькому коні, який насилу ніс його галопом, під'їхав товстий Несвицький.

— Як же, полковнику,— кричав він ще на їзді,— я вам казав міст запалити, а тепер хтось перебрехав; там усі божеволіють, нічого не розбереш.

Полковник неквапливо зупинив полк і звернувся до Несви-цького:

— Ви мені казали про горючі речовини,— промовив він,— а про те, щоб запалювати, ви мені нічого не качали.

— Та як же, батечку,— заговорив, зупинившись, Несвицький, скидаючи кашкета й розправляючи пухлою рукою мокре від'поту волосся,— як же не казав, щоб міст запалити, коли горючі речовини поклали?

— Я вам не "батечко", пане штаб-офіцер, а ви мені не ка-вали, щоб міст запалювайт! Я служба знаю, і мені у звичка наказ точно виконувайт. Ви сказали, міст запалят, а хто запалят, я святим духом не можу знайт...

— Ну, от завжди так,— махнувши рукою, сказав Несвицький.— Ти як тут? — звернувся він до Жеркова.

— Та з тим самим. Однак, ти відсирів, давай я тебе викручу.

— Ви сказали, пане штаб-офіцер...— говорив далі полковник ображеним тоном.

— Полковнику,—перебив почтовий офіцер,— треба поспішати, а то ворог