Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

особливу чарівність. Та ось очі… Очі ці чомусь непокоїли Лізу, можливо, тому, що вони були дуже схожі на очі Ярослава Кириловича чи тому, що в них було геть відсутнім тепло й були вони зараз холодними, дуже холодними й уважними.

Ліза спробувала посміхнутися.

— Ви так вважаєте?

Таїса не відповілася на усмішку.

— Він нікому зроду не лизав руки, окрім Ярослава, — кинула вона холоднувато, презирливо поглянула на напруженого собаку й пішла геть, не нагородивши Лізу більш ані поглядом, ані скупою усмішкою.

Ліза поглянула на собаку, котрий знову лизнув її пальці.

— Дивна вона, справді? — Карай у відповідь тихо гавкнув, мов погоджуючись. — Хоча ти правий, любий, у цьому будинку всі дивні. — Несподівано насмілившись, Ліза приголубила собаку, погладивши шерсть, і пішла у свою кімнату, тільки на порозі пригадавши, що книжечку з сонетами Шекспіра та полишеними в ній листами Марфи Кажановської вона зоставила в сильних та теплих руках Ярослава Кажановського.

4.

Обідати Ліза спустилася того дня до їдальні. Почувалася вона на диво гарно, про хворобу нагадувала хіба що легка слабкість усього тіла та блідість лиця. Парася, заспокоївшись за її здоров’я, торохтіла тепер без угаву, й Ліза, перевдягаючись до обіду в легку шовкову сукню, раптом згадала про нещасного Яшу й запитала:

— А ти бачила маленького, потворного хлопчика…

Очі Парасі загорілися.

— Бачила, як же його не побачити, коли вештається будинком побитим щеням, а коли вже вночі його зустріти… От уже нещасна потвора!

Ліза важко зітхнула.

— Хіба ж дитина у цьому винна? А мені його шкода, така нещасна дитина, й мати його не надто вже любить…

Парася перенизала плечима.

— А та навіжена Оксана мало кого любить. Така вже неприємна баба, страх. А вже таку паню з себе вдає, ну прямо тобі господиня будинку. Яшу того бідолашного б’є, мов собача блохасте.

Ліза повільно обернулася.

— А батько в нього є?

Очі Парасі забігалися.

— Взагалі-то є, а так немає.

Ліза нахмурилася.

— Стривай, щось я тебе не розумію. Як це, є й немає?

— Ну-у-у, — протягнула Парася, — тут така вже справа. Кажуть, що батьком цього страшного Яші є… ваш наречений.

Ліза вражено застигла.

— Роман Якович?

— Ага. Оксана ця, ви ж бачили, яка дівка видна та вродлива, а раніш, кажуть, від неї взагалі не можна було й очей відірвати, ось ваш наречений і припався до неї. Щоправда, вона все більш оченятами на господаря позиркувала, та що ж поробиш, коли той був закоханий у панночку, наречену свого кузена? А як хвоста вже розпушила, коли на неї увагу звернув хоч Роман цей Якович і таки взяв у свої покої. Такою павою по дому ходила, на іншу челядь навіть гримати владно почала. А паничі вони ж такі — примхливі та непостійні, ось і пану Роману вашому набридла ця Оксана, а вона взяла та й понесла. Гадала, дурна дівка, що через дитину він її ніколи не покине, навіть плескала язиком по кухні, що панею через дитя заробиться, одружиться на ній пан Роман, котрому вона так сильно до серця припалася, а кидає він її через натиск матері, та дитина все перемінить. А що отримала? Дулю отримала, густо вимащену маком. Панич, як дізнався, що вона того, в надії, важка його дитинчам, геть тому не зрадів. І не тільки не зрадів, а й покинув її, наостанок вжаливши заявою, що той байстрюк у неї під серцем взагалі не від нього, а приблудила його з кимось іншим. Ой, кажуть, і люта ж була тоді Оксана, дитя намагалася витравити, якусь отруту пила, та міцно прижився до неї цей Яша, тільки народився он яким, а плече вона йому сама пошкодила, ще маленькому, коли била нещадно.

Ліза вражено мовчала. Про Романа Яковича, котрий відмовився від власного дитяти, й думати не бажалося, а ось ця Оксана, вона вражала. Яким би він не народився, але ж Яша її син і вона носила його під серцем, народжувала його у світ. Та не такий уже він і потворний, до нього просто треба звикнути, а для неї ж він рідна дитина, а рідне дитя має бути любимим, яким би воно не вродилося. Але це була думка самої Лізи, Оксана ж, схоже, мала геть протилежну думку.

— А звідки ти все це знаєш? — запиталася вона у Парасі, перекидуючи довгу косу через плече.

Парася майнула рукою.

— Ой, і не питайтеся. У них на кухні яких тільки пліток не наслухаєшся, чи ви ж не знаєте. А Оксану ту, як і матір її, покоївку покійної господині, — бабу неприємну та пихату — ніхто в домі не полюбляє, ото й полощуть про неї язиками, аж гай гуде.

В двері постукалися.

— Лізо, ти йдеш? — запиталася Мері, зазирнувши до кімнати.

Ліза посміхнулася.

— Так, ходімо.

Мері, така гарненька в синій сукні, колір котрої перетворював її блакитно-сірі очі на майже сині, усміхнулася їй у відповідь. Сьогодні вона виглядалася досить веселенькою, й оченята її сяяли, та й уся вона наче почала світитися зсередини.

— Де маман?

— Уже внизу. — Мері вхопила Лізу під руку. — Я така щаслива, що ти будеш обідати з нами, а то весь цей час обідати було так сумно. Маман з пані Софією все про якихось людей туркочуть, Таїса Яківна непривітна, усе мовчить та тільки позиркує очима своїми чорними. А вони в неї лячні, зовсім як у того страшного Ярослава Кириловича.

Ліза пригадала, якими були очі Кажановського зранку в бібліотеці, й ледь не заперечила, що зовсім він не страшний, але не стала цього робити. Чомусь не стала.

Мері озирнулася й зашепотіла:

— До речі, про Ярослава Кириловича… Роман Якович сьогодні на прогулянці поділився зі мною своїми страхами стосовно кузена. Він вважає, що той геть згубив розум — втрата дружини та це його пияцтво… Зізнаюся, що я теж поділяю його думку, бо Ярослав Кирилович і справді виглядає божевільним, і я не заздрю бідному Роману Яковичу мати такого кузена, такого близького родича.

Ліза вражено зупинилася.

— Мері, та як ти можеш так говорити про господаря дому, в котрому гостюєш, це ж нечемно й…

Мері покривила своє лялькове личко.

— Господаря? Та який же з нього господар, він геть усе закинув і якщо не сидить у кімнаті дружини, напиваючись до