Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

на його поцілунок, даючи згоду на поцілунок вкрадений та недозволенний, майже злочинний. Й мов з іншого світу почула раптом веселий, голосний сміх нареченого свого, його голос, що запитав про щось у Мері, — ось там, за дерев’яними дверима бібліотеки, уже зовсім поряд.

Ярослав невдоволено нахмурився.

— Й принесла ж його трясця!

В зелених очах Лізи западалася паніка.

— Вони… вони йдуть сюди!

Кажановський усміхнувся, але усмішка в нього вийшлася не надто веселою, а гіркуватою, й в очах промайнула звична холодність.

— Так боїтеся нареченого, Лізо?

Вона підняла на нього благаючий погляд.

— Відпустіть мене!

Обійми, котрими він тримав її, ослабли.

— Господь з вами, Лізо, хіба ж я тримаю вас?

— Дякую.

Ледь не впавши на заслаблих остаточно ногах, вона швидко рушила було до дверей, але сильна рука Ярослава заволоділа її безвільною рукою, а над вухом пролунав його шепіт:

— Якщо не бажаєте викликати підозру в мого кузена палаючим лицем та полум’яним поглядом, котрий може йому багато чого цікавого розповісти, то я б порадив вам вийти через ті двері.

Обернувшись, Ліза помітила ще одні двері з бібліотеки, дещо менші від тих, у котрі вона увійшла й за котрими чувся голос Романа Яковича, що швидко наближався.

Вона слабко всміхнулася.

— Дякую.

Ярослав зіщулився.

— Можливо, я роблю подібну річ уперше й востаннє, — досить загадково відгукнувся він на її подяку й відпустив руку.

Відчуваючи надто гостро на собі погляд пронизливих чорних очей, Ліза поспіхом пройшлася через бібліотеку пухнастим килимом і зникла за дверима, полишивши замисленому, притихлому Ярославу Кажановському слабкий запах конвалій та солодкість своїх зелених очей.

У коридорчику, в котрому вона опинилася, відразу ж зачувся роздратований жіночий голос, досить низький за звучанням та хрипкуватий.

— Скільки ще я маю тобі повторювати, маленька потворо, аби не смів ти вештатися господарським будинком?

— Там песик, — відгукнувся невпевнений дитячий голосочок, і Ліза побачила недалеко від себе високу, ставну служницю в чорній сукні та в білому мереживному фартушку. Круглолиця, з повними червоними вустами, тонким гарним носом та великими сірими очима, темним пишним волоссям, заплетеним в товсту косу, перекинуту через плече, вона мало чим походила на служницю, хіба що одягом. Служниці ж загалом виглядають дещо інакше.

Поряд з нею тупцявся хлопчина років чотирьох-п’яти, при одному погляді на котрого серце Лізи затиснулося від гострого почуття жалю. Худеньке, жалюгідне тільце дитини, одягнене в куценькі чорні штанці та сіру, з грубої тканини селянську сорочку виглядалося якось дивно, й, тільки уважно придивившись, Ліза нарешті зрозуміла, у чому річ. Ліва ручка його була дивним чином вивернута, а ніжка, теж ліва, виглядалася набагато коротшою від правої. Й личко… Під русявим, густим та пишним волоссям приховувалося лице справжньої потвори. Неприродно велике, з широким, випуклим чолом, що нависалося над маленькими сірими оченятами, а закінчували опис того потворства широкий, приплюснутий ніс та товстенькі губенята, одна з котрих, а саме верхня, була дивним чином вивернута вгору. Нещасне, бідне дитя, за що ж Господь так оце покарав його батьків, що дитя вродилося таким?

Сіроока красуня, зібравшись продовжувати лаяти хлопчика, помітила нарешті Лізу. На хвилину її гарні очі вп’ялися трішки пожадібним поглядом у палаюче лице Лізи, котра ще не встиглася прохолонути після обіймів Ярослава Кажановського. Вони з незрозумілою цікавістю швидко обстежували кожну її рису, мов намагалися відшукати котрусь непомітну, приховану ваду, й у великих, сірих очах промайнув дивний вираз, значення котрого Ліза не змогла зрозуміти.

Нарешті вона мов знехотя вклонилася.

— Добрий день, панно.

Ліза привітно посміхнулася.

— І вам доброго дня. Ви тут працюєте?

Сірі очі позиркнули невдоволено.

— Так.

Ліза продовжувала посміхатися.

— А чий це хлопчик? — запиталася вона, поглянувши на дитину.

Хлопчина, засунувши бруднуватий пальчик правої руки до рота, з цікавістю та ледь не благоговінням дивився на Лізу своїми не зоркими надто, не зовсім звичними оченятами, в котрих ще плескався страх.

Красуня служниця покривила лице.

— Мій, — кинула вона з огидливим виразом обличчя й знову позиркнула на Лізу незрозумілим поглядом сірих очисьок.

Ліза усміхнулася до хлопчика.

— А як тебе звати?

Служниця мовчала, а хлопчина, кинувши на неї запитливий погляд, витягнув пальця з рота й тихо сказав:

— Яша.

В зелених очах Лізи вже стоялися сльози.

— А я панна Ліза, — промовила вона, простягаючи до нього свою долоню — чисту та гладку, в котру Яша, повагавшись, обережно, сторожко озираючись на матір, мов боячись, що вона ось-ось нагримає на нього за такі вчинки, вклав свою бруднувату ручку. Вона ніжно усміхнулася й потисла маленькі пальчики. — Ти полюбляєш цукерки, Яшо?

Сірі оченята засяяли.

— Так, панно.

Ліза на мить заплющила очі, бо вже надто жалюгідними видавалися їй його очі, котрі мов ожилися при згадці про солодощі.

— То приходь до мене, я пригощу, — запросила вона маленького Яшу й, кивнувши його матері, котра продовжувала з мовчазною зацікавленістю роздивлятися її, пішла геть. А перед очима все продовжувало стояти лице маленької потвори, котру, без сумніву, не надто полюбляла ця ясноока красуня. Бідне дитя, та чи ж провинне воно у тім, що вродилося з такою вадою? То радше її провина, цієї пишної красуні, котра все дивилася на неї, Лізу, з незрозумілим виразом зацікавленості та… ворожості. Дивна вона все ж якась, хоча в цьому будинку всі дивні.

Дійшовши до східців, Ліза зупинилася, тому що назустріч їй невідомо звідки кинувся пес Ярослава Кажановського. Спочатку, з несподіванки, вона, налякавшись, застигла на місці, пригадавши той вечір, коли приїхала й уперше побачила собаку. Тоді він до непритомності перестрашив її, але зараз виглядав досить дружнім. Більш того, повилюючи хвостом, він наблизився до неї й лизнув пальці, віддано зазирнувши до очей.

— А він полюбив вас, — раптом пролунав за спиною жіночий, незнайомий голос, й, обернувшись, Ліза побачила поряд з високими дверима ставну жіночу постать у блакитній сукні. Чорні очі дивилися пильно та уважно, але зовсім не тепло. Карай, забачивши її, глухо загарчав і насторожливо підняв вуха. Ліза ж з цікавістю поглянула на сестру свого нареченого, на Таю Кажановську, від котрої до цих пір не почула ще жодного слова. Досить висока, але струнка, сестра Романа Яковича з її смаглявим лицем, чорними очима та густим, важким темним волоссям була вродлива досить екзотичною вродою, якоюсь наче циганистою. Великий, з гарними вустами рот та родимка, що темною плямою притулилася у його верхньому куточку, надавали їі лицю