Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

Похилена, оперта на колеса,

Колона кожна – велетенський стовбур

Залізної ялини без гілок,

Навпіл обрізаний, – розверзла жерло

Дупла й примарним примиренням зяла.

Біля одземка кожної колони

З запаленою скіпкою стояв

Вояк із Серафимів Сатани,

А ми зчудовано на те дивились

І дивувались. Та недовго. Раптом

Ті вогники в руках бійців майнули

Дугасто, й кожен припечатав цоколь

Колони поцілунком. Ураган

Вогню і грому, диму і ударів

З диявольської вирвавсь колонади,

Калічачи небесне лоно градом

Із ядер металічно-вибухових,

Що все змітали на своїм шляху.

Ніхто не міг устоять. Навіть ті,

Що мов несхитні бескиди були,

У замішанні й безладі валились

За тисячею тисяча – усі

И Архангели найвизначніші теж,

Бо панцирі їм стали на заваді,

Занадто громіздкі. Якби не те,

Ефірні духи змінювали б легко

Свій вияв, форму і величину

То небезпек уникли б. А тоді

Ми в безладі метнулися урозтіч.

А що робить? Повернешся лицем

До ворога – тебе чека удар

Ще приголомшливіший та услід

Ворожий регіт; і за рядом ряд

Націлені диявольські орудця

І вогненосні воїни при них.

Розважливо усіх їх Сатана

Спрямовував і з насміхом гукав:

«Я, друзі, щось ніяк не доберу,

Чому-то наші горді переможці

До бою рвались, а злякались миру?

Ми простягли до них обійми й серце,

Відкрите для любови, а вони

Навтьоки кинулися з вихилясом,

Немов танцівники чи акробати,

Качаються й підгицують! Напевно,

На радощах, бо ж згодні ми на мир.

Проте, гадаю, тільки-но ми знову

До них тим самим голосом озвемся,

Вони попадають в обійми наші».

А Беліал, кепкуючи, докинув:

«Керманичу! Се їх привів у захват

Наш мирний аргумент! Простий, вагомий,

Він стукає до серця. То й не диво,

Що затремтіли з голови до ніг,

Заточуються й падають од втіхи

Ті, що нас люблять. А непримиренні —

Поглянь, як героїчно лазять рачки».

Отак собі сміялися із нас,

У перемозі впевнені. Вважали,

Що їхній винахід здолає легко

Всевишнього. Вже й з Нього насміхались,

Допоки приголомшені на час

Його хоробрі вої ціпеніли.

Але недовго. Підняла їх лють

І вклала їм до рук належну зброю.

Вони (от в чому всемогуття Боже!)

Убік повідкидали всяку зброю

Й заволоділи горами поблизу

(на Небесах приємно-розмаїтих,

Як на Землі, є гори і долини);

Виломлювали там гігантські скелі

Або хапали пагорби за гриву

Дерев і, розхитавши їх основи,

Та вирвавши з глибин, жбурляли вгору.

Ті, описавши звихрену дугу,

Із грюком падали на сатаністів,

Котрі – воно й не диво – очманіли:

Горби униз чубатими лісами

І догори оголеним камінням

Навалювалися один на другий

І в кам’янисте звалище вчавили

Недовговічну сатанинську зброю

Й пиху диявольську. Вслід за горбами

Знялися повиламувані кряжі

І, з хащами й потоками гірськими,

Помчали, стелячи гігантські тіні,

Та звалювалися на бунтарів,

Зодягнених у непроникну крицю,

Тож м’яли їхні панцирі, броню

Й ув’язнених у ній войовників.

А ті – виборсувалися насилу;

Осатанілі, корчились од болю

Колишні наші браття-світоносні,

Навіки потавровані гріхом.

Ледь вивільнившись, брали приклад з нас:

Оскаженіло рвалися у гори,

Виламували їх та підіймали

Й на нас жбурляли. Небеса покрила

Пітьма та струшував похмурий гуркіт,

Коли назустріч кряжам мчали кряжі

І, стогнучи, товклись один об другий.

Отак війна із доблесних двобоїв

Переросла в стихію вулканічну —

У жорна гір, у всенебесний безум.

Усе те всемогутній наш Творець

Давним-давно всепередбачно знав,

І виважив, і допустив. Бо задум

Великий здійснював: на віки вічні

Прославити об’явленого Сина —

Його послати месником Отцевим,

Незборним, на безбожних ворогів —

Усемогуття Отчого взірцем.

До Нього Вседержитель мовив: «Сину

Любови Отчої, Всесилля й Слави!

В Твоїм лиці Незриме стане зримим.

Я єсьмь Господь. Такий єсть Мій закон:

Усемогутність оддаю Тобі.

Два дні минає – в Небесах два дні —

Відколи Миха’їла Я послав

Приборкувати заколотних духів.

Війна лютішає, бо сили рівні.

Так має буть, бо Я їм дарував

Однакову могутність. Але гріх

Безтямної гордині порізнив їх.

Тож приречем безбожних назавжди

На безконечну та безпереможну

Війну із Нами: щойно почалась

І вже здичавіла – зайшла в безвихідь;

Ламають ребра горам; ошаліло

Лютуючи, добрались до підвалин

Небесних. Нівечать два дні Творіння

Наше. Хай Третій день настане – Твій!

Я знав сей день, дозволив сю війну,

Що захлинулася у руйнуванні,

Щоб Ти її у славі завершив.

Тоді усі на Небесах і в Пеклі

Затямлять: Ти – достойний Спадкоємець,

Помазаник і над царями Цар.

Йди, Сину, зодягнися в Отчу Силу,

Ступи у громоносну колісницю,

Скеруй її колеса блискавичні,

Що потрясуть підвалини Небес;

Візьми Моє оружжя – лук і громи

Несхибливі; опережи свій стан

Могутністю; бери разючий меч

І прожени з Небес поріддя Тьми

У Пекло позахаосне – хай знають,

Як зневажати Бога і Месію,

Освяченого царювати вічно

Над усіма». Так Бог-Отець прорік.

Тоді Бог-Син, осяяний Отецьким

Промінням несказанним, відповів:

«Над усіма престолами вознісся

Святий Престол Твій. Ти єси Найперший,

Найвищий, Найсвятіший; над всіма

Найдосконаліший. Мене вславляєш,

І Я Тебе прославлю, Всетворящий.

Тож радістю великою радію,

Що Ти благоволив Мені здійснити

Твою найвищу Волю. Я охоче

Виконую її: прийму клейноди

І жезл найвсеверховнішої влади.

І ще охочіше його зламаю

У підсумку всіх підсумків, коли

Усе у геть Усьому будеш Ти

І Я в Тобі на віки вічні з тими,

Кого Ти любиш. А на кого впала

Твоя неласка, тих скараю Я

Жахливо. Бо