Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

де Бог, там Жах і Ніжність,

Там Я був, єсьмь і буду Образ Твій.

У всеозброєності Всемогуття

Очищу Небеса од заколоту

І зажену в хурдигу бунтарів,

Щоб їх там жерли черви й пута мук

За те, що розпалили ворохобу

Там, де найбільше щастя – ревний послух.

І відмежуються на віки вічні

Твої святі від нечестивих зграй

І чистими устами «Алілуя!»

Навкруг Богопрестольної Гори

Тобі співатимуть, і голос Мій

Заспівуватиме у тому хорі».

Так мовив Син, підводячись з Престолу,

Де одесную від Отця сидів,

Коли заходилась на третій ранок

Війна небесна… Враз, мов ураган,

Примчала, несена сама собою,

Многоколеса Божа колісниця

І херувимів четверо при ній.

Се дивні постаті: чотирилиці,

Усіяні на тілі і на крилах

Очима, що горіли наче зорі.

Колеса неосяжні самоцвітні —

Вони теж рясно всіяні очима —

Крутилися і бурхали вогнем.

Над головами Херувимів в Тверді

Небесного кришталю появивсь

Трон – весь в бурштині та самоцвітах,

Що кольорами райдуги ряхтіли.

Відтак у бронь небесну зодягнувшись,

Син Божий в колісницю, мов на Трон,

Ступив, і з Ним – крилата Перемога;

При ній напоготові сагайдак

Потрійножалих стріл громових повен

І лук тугий, напнутий. Навколо

Заклекотів огонь. І десять армій

Месіанічних – в кожній десять тисяч —

З’явилися. І рушив Божий Син

У сяєві сліпучому. На флангах —

Ще двадцять тисяч Божих колісниць

(я чув число те), всі Йому підвладні.

А Він високо в кришталевім небі,

Посеред херувимських крил, на Троні

Сапфіровому, зримий усіма

Своїми, подив, захват і відвагу

Вдихнув у нас, коли його хоругва

Замайоріла в ангельських руках.

Узрівши се, Архангел Михаїл

Зібрав порозпорошуване військо

Й Найвищому Стратегу передав.

Бог-Син звелів – і ворухнулись гори

Потрощені; зібралися й пішли,

Слухняно всілись на свої місця

І вкрилися лісами й руном трав;

Луги і луки усміхнулись цвітом.

Коли се взріли Божі вороги,

То в розпачі черпаючи надію,

Знов злісно скупчилися для війни.

Такі-то звихнуті небесні духи,

Така гординя – вперта і сліпа!

Їй докази і чудеса – ніщо;

Не кається, узрівши Божу славу,

А в муках заздрощів, чадних, спекотних,

Уперто зазіхає на Найвище,

Хапається за силу, за брехню

В надії, що колись-то переможе

Самого Бога та Його Месію,

А ні – сотворене все зруйнувавши,

Здихатиме. У вирішальний бій

Пішла без страху сатанинська Сила,

Тверда й глуха. Тоді сказав Син Божий:

«Мої сяйні Святі, спиніться тут.

Ви, збройні Ангели, перепочиньте.

Хоробру вашу вірність бачив Бог

І оцінив. Усе, що вам дано

Творцем, ви виявили тут достойно,

Непереможні. Проклятих же сих

Рука Усеверховна покарає,

Бо кара-мста лиш Богові належить

Чи Обранцеві Божому. Її

Бог передав Мені. Йому в цей день

Не треба многих армій чи оружжя.

Вам дано споглядати Божий гнів,

Який проллє на сонмище безбожне

Моя рука караюча. Не вас —

Бунтівники зневажили Мене,

Що наш Усемогутній Вседержитель

Мені найвищу владу дарував.

Отож пізнають те, чого хотіли:

Поміряються силою сьогодні

Всі разом проти Мене одного.

Се кодло тільки силу визнає,

А не величчя. Хай же знає Силу».

Так мовив Божий Син, і потемніло

Від гніву страшного Його лице,

І Херувими розпростерли крила,

Цятковані зірками. Тінь жахна

Покрила Небеса. Заобертались

Із гуркотом, мов водопаду рев,

Страшні колеса. Божа колісниця

Помчала ураганно на врагів,

І Він у ній, похмурий, наче ніч.

Підвалини небесні задвигтіли

Навколо непорушного Престолу

Господнього, й Син Божий налетів

На ворогів. В Його правиці зблисли

Невідворотні десять тисяч громів

І ринули у гущу нечестивих.

Ті, вражені, зсудомлено заклякли

Й повипускали зброю з рук. А він

Громовогненно по щитах, по зброї,

По ошоломлених їх головах, по тронах,

По розпростертих чорних Серафимах

У Колісниці мчав, поки вони

Не застогнали: «Хай би знову гори

На нас звалилися й сховали нас!»

Та не вгавав град громоносних стріл,

Що їх чотириликі Серафими

І всіяна очима колісниця

Несхибливо метали усебіч;

Ще й кожне око бризкало вогнем

Громлящим на отвержених. Поникла

Потрощена, знеможена, пом’ята

Пиха безбожна й занепала сила.

І вгамував Бог гнів на півдорозі,

Бо не волів їх нищити назовсім,

Лиш викинуть з Небес. Отож підняв

Повержених і далі гнав, мов розтіч

Овець лякливих і покірних кіз.

У гурбище тісне впереміш збив їх,

Підстьобуючи громом, мов бичем,

Штовхав, оторопілих, аж до краю

Небес. Там зблисли кришталеві мури

Високі й враз розпались удвобіч —

Зяйнув жахливий отвір у глибінь

Бездонну. Гнані скраю відсахнулись

Назад. А тут – громи. Тож стрімголов

Розгромлені безбожці провалились

Із осяйних Небес у вічну тьму.

Почуло Пекло навіжений лемент

І гвалт того провалу, аж злякалось;

Одринуло б убік – хай кануть мимо;

Але сувора Доля закріпила

Підмурки Пекла твердо. Дев’ять днів

Вони провалювалися крізь Хаос

Бурунно-вихряний. Услід ревла

Вдесятикрат розбурхана, безтямна

Анархія – вже й Хаосу загроза.

Тоді розверзлася пекельна паща

І, проковтнувши грішних, зачинилась.

Відтоді Пекло – їх скорботний дім,

Гірка оселя невмирущих мук.

А Небеса полегшено зітхнули

Кришталеві, і мури кругнебесні

Оновлено зімкнулися. Месія

На Божій колісниці переможно

Вертавсь у славі до своїх святих,

Зчудованих Його всесиллям. Всі

Врочисто рушили Йому назустріч,

Отінені пальмовим віттям. Всі

Вигукували радісно «Осанна!»

Вславляли Сина Божого, Месію,

Звитяжця й гідного Царя Царів.

У хвилях співу й гуків «Слава! Слава!»

Він линув у небесну височінь

Все вище, до Святині Всіх Святинь,

Де Бог-Отець прийняв його, й праворуч

Бог-Син