Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

купах колісниці,

Під ними вершники й вогненні коні;

Оглушені, розгромлені когорти —

Видовище жахне. Їм, сторопілим,

За непокору караним, судилось

Уперше іспоконвіків відчути

Біль, блідолиций страх, утечу, срам.

А насупроти воїнство святе

Фалангами кубічними ішло

У наступ – дуже, нездоланне, чисте,

Безгрішне у святому послушенстві,

Невтомне, невразливе для оружжя,

Хоч штовхане навально зусібіч

Ордою Сатани. Настала ніч.

Тінь вкрила поле битви. Галас вмовк.

У пітьмі, в благодатному затишші

Долаючі і долані принишкли.

Війська Архистратига Михаїла

Отаборились, виставивши вкруг

Сторожі з вогнекрилих херувимів.

В одкинутих далеко бунтарів,

У мряці, неугавний Сатана

Між Полководцями провадив раду.

Він, нескоренний, першу грізну днину

Війни судив: «Що ж, друзі! Цю випробу

Оружжя, небезпеки й сили ми

Із честю витримали! Вберегли

Свободу та доводимо, що ми

Достойні більшого: Владарства, Чести

І Слави. Бо як вистояли день,

То чом не Вічність? Зважте: проти нас

Небесний Цар, знать, необхідне кинув!

І помилився. Отже – не всесильний

Чи не всезнаючий, хоч цим хваливсь.

Проте врахуймо: в них буває зброя

Дошкульніша, що завдала нам болю

І ран, не знаних досі. Що ж ті рани?!

Ми вільно їх заживлюємо й твердо

Гартуємося ранами. Вже ясно:

Ми – незнищенні; нас гартує біль;

Од вигоєних ран і шрамів твердне

Міць наша. Тож страшніша їхня зброя,

Зміцнивши нас, послабить ворогів

Або природно з нами їх зрівняє.

Коли у них ще є десь переваги

Приховані, їх виявить наш розум,

Невтомна винахідливість і воля».

Скінчив. Тоді заговорив хоробрий

Нісрок, одзначений в бою слідами

На панцирі й щербатому мечі.

Понурий, ледь підвівся: «Отамане

І Визволителю! Велика радість

Долати Вседержителя, але

Для боротьби у нас нерівна зброя

І невразливі наші вороги.

Таке нам не віщує перемоги.

Одвагу, хай і незрівнянну, ламле

Нестерпна мука, й повисають руки

У найхоробріших. Ні, ми не втіхи

Шукаємо – без неї можна жити.

Та справжнє лихо – то пекучий біль.

І той, хто нас од нього захистить

І зброю винайде, що ворогам

Завдасть не менше болю, буде славен,

Як ти, наш гордий Визволителю».

На те спокійно мовив Сатана:

«Ти радиш нову створити зброю?

Я уже намислив. Глянь: ми стоїмо

На етеричнім пагорбі. Навколо

Розкинувся небесний краєвид:

Буяє зелень, квіти і плоди

Духмяні, що виблискують злотисто.

Таким є поверхове споглядання,

Коли не зважимо, що ся краса,

Буяння й пахощі черпають соки

З коріння, врослого глибоко в ґрунт,

Де темні, пінисті, палючі первні

Нуртують, поки їх торкне проміння

Небесне і вдихне їм творчу силу,

Аби не вибухали, а росли

До світла зеленню. А ми у надрах

Знайдем ті речовини вибухові

Й для них збудуєм порожисто-довгі

З розверзтими горлянками машини,

Їм в горла накладемо вибухівки

І заштовхаємо до дна. А в дні

Машини кожної просвердлим отвір.

Коли до нього піднести вогонь,

Машина рикне громом і метне

Далеко межи лави ворогів

Знаряддя помсти й нищення, що вдрузки

Усе розтрощить на своїм шляху.

Тоді-то наші вороги збагнуть,

Що ми у Громовержця одібрали

Те, що лякало дотепер усіх.

До ранку попрацюємо й здійсним

Задумане. А страх не до лиця нам,

Ще менше – розпач». Сатана замовк,

Й поникла їхня віра спалахнула

У захваті від задуму Вождя,

Доступного, здавалося, усім.

Хоч справді не додумався б ніхто,

Раділи співучасно, як творці.

І ще скажу тобі: в часи прийдешні,

Як ворожнеча порізнить людей,

Тоді лихий хтось, ведений злобою

Диявольською, вигадає знову

Такі машини, аби сіять жах,

Взаємознищення, і кров, і муки.

Військову раду відбули й до діла

Взялися дружно. Міліони рук

Розверзли до глибин небесні надра

І докопались до першооснов

Природних грубих первнів. З-поміж них

Ретельно виокремили й змішали

Крихку селітряну й сірчану рінь;

Крізь жорна і сушарні пропустили

Та добули зернисту чорну масу

Й засипали у засіки. А інші

Розкраяли металоносні жили

(подібні залягають і в Землі),

Черпали з них руду й варили крицю,

З якої вилили громовогненні

Машини і для них руйнівні ядра.

Ще інші подалися на луги

Шукать легкозаймистий очерет

Для запалів. Поки тривала ніч,

В глибокій таємниці спорядили

І приховали найновішу зброю.

Зажеврівся небесний ранок. Встали

Звитяжні Ангели на звук сурми

І вишикувались усеоружно

Сяйні полки. Дозорці й вістові

На горах стежили й за обрій мчали

Вивідувати, де чаїться враг

І звідки ждати нападу. Небавом

Побачили: розгорнуті знамена

Над хмарищем, що чорною стіною

Насовувалося. Тоді дозорець

Найпрудкокриліший наш Зофіїл,

Не долетівши, заволав: «До зброї!

До зброї, воїни, бо Враг вже близько!

Росте чорнюща маса, бачу їхні

Рішучі хмуро-кам’яні обличчя.

Закрийте панцирі адамантові!

Насуньте глибше шоломи! Держіть

Щити напоготові, бо сьогодні

Не дощ, не град, а шквальний ураган

Вогненних стріл обрушиться на вас».

Він остеріг, і ми у чисте поле

З нічних редутів рушили. А Ворог

Тяжезно виступив гігантським кубом,

Ослонюючи з чотирьох боків

І зверху нововинайдену зброю.

Зійшлись віч-на-віч ми й бунтівники

Несхитні. Зразу вийшов наперед

Сам Сатана, й луною громовою

Пронісся клич його: «Війни не буде!

Гей, авангардні армії! Вдвобіч

Ідіть од середини! Хай побачать

Ті, що ненавидять нас: ми – за мир

І радо розкриваємо обійми

Усім, хто не втече; хоча, здається,

Втікатимуть, і Небеса засвідчать

Порив щедроти нашої. А ви,

Що стоїте напоготові, дайте

Гукнуть на повен голос нашим любим,

Як ми їх любим!» Сатана двозначно

З нас насміхався. Розступилось військо,

І нам чудна відкрилась колонада.