Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Грудень 1991 — квітень 1992 —
листопад 1994 — березень 1995 pp.
Лють жіноча
(Маленька повість з криміналом)
— Може, досить про уроки, — втрутився рішуче Грифон. — Розкажи-но їй про наші ігри…
Льюїс Керрол. «Аліса у Країні Чудес»
1
Якщо піднятися на дев’ятий поверх, то з вікон можна побачити стіну місцевої тюрми. А якщо додати трошки уяви — то й подвір’я і навіть зеків, що його підмітають старими мітлами з дерев’яними держаками, відполірованими сотнями рук.
Кажуть, місцеві донжуани починають процес зваблення саме звідси. Найсприятливіша пора — сутінки, коли можна ледь розгледіти обриси похмурого і романтичного о цій порі будинку. Банальні, але обов’язкові розмови про погоду, музику, моду й кіно найлегше вести після того, як невпевнено запропонуєш: «Хочеш, тюрму покажу?» Сутінки додадуть таємничого і романтичного антуражу, нова знайома вже вдячна за те, що перед нею підняли моторошну завісу, яка відокремлює набридлу буденність від страшного і тим цікавого кримінального світу, — нехай навіть на півсантиметра підняли, — і вона готова вислуховувати набір обов’язкових за ненаписаним етикетом фраз, які передують першородному гріху.
Спрацьовує, за легендами, у восьми випадках з десяти.
А з вікна п’ятого поверху відкривається сумний і зовсім не мальовничий краєвид — захаращене битою тарою господарське подвір’я консервного комбінату. Пора рання, непохмелених вантажників ще не видно, і Максимові навіть трошки нудно — він звик спостерігати, як вони півдня тиняються в очікуванні благословенного пива, а потім спочивають у холодку: роботи немає все одно, комбінат простоює, склади завантажені готовою продукцією, яка чомусь нікому не потрібна…
За спиною в Максима пейзаж значно кращий — і це все дякуючи серпневій спеці, яка змушує Тамару спати, прикрившись простирадлом лише символічно. Фігура в неї, звичайно, не з картинки «Плейбоя», але певне естетичне задоволення викликати здатна. Струшуючи попіл з вікна і спокійно роздивляючись сплячу Томку, Максим ще раз констатував, що провів не найгірші два тижні із своїх неповних двадцяти чотирьох років.
Він ковзнув поглядом по будильнику. За півтори години почне оживати гуртожиток, через шість годин їм з Томою треба йти в гості, через тридцять шість годин його не буде в цьому місті. А вже сорок вісім годин вони з Тамарою Шиян вважаються чоловіком і жінкою. Весело…
Тамара перевернулася на інший бік, остаточно відкинувши цнотливе простирадло, промовила, не розплющуючи очей:
— Лягай, рано ще…
— Не спиться. Душно, дихати нічим.
— Сходи під душ.
— Та треба… На нашому поверсі якісь козли душову заблювали, тягне ж когось пити в таку спеку. А на четвертому — забито. Доведеться нагору йти.
— Нас Юлька з Пако на першу чекають, не забув?
— Чому це я повинен забувати? Грошей, правда, мінімум…
— На пляшку шампанського вистачить, ввечері Танька приїжджає, знаєш, за стінкою живе — в неї трошки позичу. Викрутимося.
Викинувши недопалок з вікна і прослідкувавши за його польотом, Максим, зітхнувши, зліз з підвіконня, натягнув шорти, кинув на шию рушника, пхнув ноги у Томчині капці.
Холодний душ справді не завадить.
2
— Слухаю вас.
— Добрий день. Можна Максима?
— Максима? Його зараз немає, а… хто його запитує?
— Слава Богу! Нарешті потрапила правильно! Розумієте, я, мабуть, номер неправильно записала, помилилася на одну цифру і вирішила підставляти інші цифри, за порядком! Ваш варіант — п’ятий!
— Рада за вас. Це все дуже цікаво, але…
— Хіба Максим не попередив, що я приїду?
— Дівчино, я не зовсім розумію, про що йдеться.
— Отак! Я взагалі-то його дружина, і я…
— Яка дружина?
— Що значить «яка»? Законна, — приїхала, як обіцяла. Він справді нічого не сказав? Взагалі, з ким я розмовляю?
— У нього немає ніякої дружини, не морочте мені голову!
— Тепер є!
— Взагалі-то, я буду його законною дружиною через півтора місяці. Ви дзвоните до мене додому, якщо вам цікаво. Думаю, все це не зовсім телефонна розмова. Ви знаєте місто? Запишіть мою адресу, приїздіть, — будемо розбиратися…
Молоді жінки зміряли одна одну швидким оцінюючим поглядом.
— Заходь. Будемо на «ти» одразу, не проти?
Тамара переступила поріг, роззирнувшись навколо, примостила у куток біля вішалки сумку, скинула туфлі і пройшла за господинею до кімнати.
— Твоя квартира?
— Бабусина. Вона рік як померла, тепер ми тут живемо.
— Ви… — Тамара вмостилася у кріслі, простягнула ноги.
— Мене звуть Алла, — сказала господиня. — Ми з Максимом справді подали заяву.
Замість відповіді Тамара простягнула співбесідниці свого паспорта. У графі «Сімейний стан» дійсно геометрично правильний загсівський штамп.
— Сподіваюсь, ти перевірила його документи. — Тамара заховала паспорт до сумочки. — Я не все розумію.
— Я теж. — Алла залишалася на диво спокійною. — Кави?
— Чаю. Палити можна?
Алла мовчки дала їй попільничку і пішла на кухню. Крім чаю, вона принесла тацю з крекерами і почату коробку шоколадних цукерок. Деякий час вони сиділи мовчки.
— Розкажи все по порядку, — порушила тишу Алла.
— Ми вчилися разом, — просто сказала Тамара і відсьорбнула чаю. — Палиш?
— Мінздрав був би незадоволений. — Алла дістала почату пачку «Президента» з кишені халата. — Ближче до теми, якщо можна.
— Можна. — Тамара акуратно поставила на столик недопиту чашку, запалила другу вже сигарету. — Так ось, ми вчилися разом. Не скажу, щоб я бачила його у дівочих снах, але Максим мені подобався. Не знаю, як сталося, що з часом він почав подобатися мені все більше. Але, на жаль, він ставився до мене байдуже.
— Історія з сентиментального роману про кохання для дівчаток і старих дів, — зробила висновок Алла.
— То, може, не треба розповідати далі?
— Якою б поганою не була масова культура, вона завжди вигравала на тому, що всіх цікавило, чим закінчиться чергова ідіотська мелодрама.
— Я розумію твій стан і…
— Не відволікайся, не відволікайся…
— Продовження справді схоже на рядову мелодраму, розчаровувати тебе не буду. Отже, ми якось опинилися в одній компанії, обоє були не зовсім тверезі… Вранці він здивувався, що раніше не звертав на мене уваги. Близько трьох місяців ми зустрічалися, потім він з головою пішов у роботу — накльовувалася перспектива залишитися у столиці. Я знайшла роботу у своєму обласному центрі, залишила йому про всяк випадок адресу… Якось він був у нас проїздом, завітав у гості. Потім приїхав у відрядження. Під час другого відрядження ми побралися.
— Як це ви встигли!? Адже він був у вас лише тиждень!
— Дурне діло — не хитре. — Тамара посміхнулася і сьорбнула захололого чаю. — Запропонувала я. Не знаю, як це виникло, що мене підштовхнуло… Але він не був проти. Сказав тільки, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха», після закриття браузера.
