Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха

болота. Ще кілька кроків — і ноги по кісточки вгрузли в багнюку. Він зайшов у смердючу воду по пояс. Рюкзак, який він попри все не забув підібрати, доводилося тримати на простягнутих руках, ця зайва вага лише заважала, вганяла його глибше в болотну каламуть.

Нарешті він досяг мети — куща, що ріс просто у воді. Вода доходила тут майже до грудей, а ноги під водою вже вгрузли в багнюку вище кісточок. Заважав рюкзак. Чи не єдиний випадок, коли гроші заважають, — подумалося йому раптом. Пхнути його у воду — розмокнуть купюри. Але якщо зараз прибіжать ті мисливці, вони заберуть рюкзак, і мільйон буде їхньою власністю. А цього Стас дозволити не може.

Рюкзак тягнув донизу. Тільки тепер Стас відчув, який він важкий. Позбавитися його, негайно! Якшо грошам судилося пропасти, хай вони не дістануться нікому!

Стас перехопив рюкзак за шлейки здоровою правою рукою, розгойдав його і пожбурив якомога далі в болото. Він не дивився, куди впало його багатство: не міг! — почув лише голосний чвакаючий звук у себе за спиною, присів, занурившись у воду по шию, і почав терпляче чекати появи мисливців.

Хлопчики з автоматами не змусили себе чекати. Вони вискочили до болота, тримаючи автомати напереваги. Крізь гілки куша Стас бачив їх чудово.

— Куди він подівся?

— Я звідки знаю? Біг сюди…

— Може, це взагалі не людина, а звірюка якась? Лось, наприклад…

— Сам ти лось! Хлопець то був!

Один з них дав по болоту довгу чергу, пустивши її віялом. Кілька куль шелеснуло над головою Стаса.

— На фіга ти це зробив? — спитав його товариш.

— Мало що… Раптом він у болото заліз і сидить там. Он скільки тут флори прямо на багнюці росте.

— Той мужик, пам’ятаєш, казав, що на цій ділянці грузькі місця. Він би булькнув давно.

— А може, він справді булькнув? Дременув по болоті з переляку, воно його й захавало!

Напарник нічого не відповів. Він вовтузився з передавачем.

— Шефе, це Руслан, прийом! Шефе, це Руслан, прийом!

Приймач щось прошипів у відповідь, Стасу не було чути.

— Ми засікли рух. Схоже, останній. Погнали його на болото, але тут нікого чомусь немає. Прийом!

Приймач щось пробубнів. Хлопець спохмурнів і роздратовано вбив комара на щоці.

— Я теж так думаю. О’кей, так і зробимо. Кінець!

Він вимкнув приймача і вилаявся.

— Пішов він у задницю! — сказав його напарник. — Його тут комарі не жеруть. Козел!

— Не лайся. Ходімо. Шеф правильно каже, ми могли цього й не помітити. Зараз всі підтягнуться до нас.

Вони неквапом заглибились у ліс.

Стас, що сидів весь цей час затамувавши подих, злякався власного полегшеного зітхання. Воно здалося йому таким голосним, що його могли почути хлопці з автоматами. Але навколо все було тихо, лиш зуділи комарі й кумкали жаби.

Стас почекав ще кілька хвилин, потім почав повільно вибиратися з болотяної багнюки. Ноги засіли міцно, щоб вивільнити їх, довелося докласти чимало зусиль. І раптом Стас зупинився з піднесеною для чергового кроку ногою, неначе наштовхнувся на невидиму стіну.

Рюкзак!

Він викинув його у відчаї. Він не сподівався, що його не помітять, і справедливо вирішив, що мільйон на болоті йому ні до чого. Але зараз, коли все обійшлося і з’явився шанс врятуватися, Стас згадав про мільйон, втоплений у болоті, і йому перехотілося вибиратися на тверду землю.

Він повернувся, поглянув туди, звідки почулося чвакання падаючого вантажу. Помацав очима — і нове полегшене зітхання вирвалося з його грудей: рюкзак мирно погойдувався на купині, зачепившись шлейкою за гілку старої, сухої берези. Мокрий і зелений, він особливо не вирізнявся на загальному тлі болота, був схожий на купину, трухлявий пень або загуслу багнюку і не привертав до себе уваги.

До рюкзака було не більше шести метрів. Стас рушив до нього. Він зробив десять кроків, а потім ліва нога занурилася раптово у м’яку, гливку грязюку. Лайнувшись, Стас розставив руки врізнобіч для рівноваги і спробував витягнути ногу. З другої спроби йому вдалося, і далі він пішов, обережно намацуючи дно ногами. Думка про те, що придалася б якась деревина, майнула в голові, але він поспішав до свого багатства і відкинув усі непотрібні думки. Він грузнув ще кілька разів, але завжди встигав витягнути ногу. Чим ближче підбирався він до рюкзака, тим небезпечніше ставало дно. Наблизившись на відстань простягнутої руки, він пошукав, чим би підчепити вантаж, нічого не знайшов і, подавшись уперед, простягнув руку. Ні, не дістати. Ще малесенький крок, ще півкроку…

Обидві ноги пішли в драговину одночасно. Стас оговтатися не встиг, як його засмоктало до колін. Матюкаючись, він рвонувся на волю, але болото з разючою швидкістю проковтнуло його до стегон, а потім — до пояса.

Стас заметушився, але його засмоктало міцно і надійно. Чим більше він смикався, тим глибше вгрузав у чрево трясовини. Він поступово дотягнувся до берези, але єдина гілка, за яку він схопився, виявилася сухою і лишилася в його руці.

І все ж таки Стас ще сподівався вивільнитися з болотяного полону. Він одчайдушно розгрібав здоровою рукою мул і твань, рвався й рвався, прагнучи перемогти цю грузьку, похмуру, драглисту жижу. Але коли драговина стиснула йому груди, він наважився закричати й гукнути на допомогу. Погоня поряд, хлопці почують, прибіжать, витягнуть його. Нехай він помре потім, не так страшно… Крику не вийшло, тільки слабке «A-а!» вирвалося назовні. Жах скував Стаса. Він спробував закричати знову — і знову замість крику вийшло щось схоже на передсмертні хрипи.

Ліва рука, що висіла батогом вздовж тулуба, давно пішла в трясовину. Правою Стас мляво намагався боротися з болотом, але сили вже облишили його. Він не міг навіть смикатися — грузька твань міцно стисла все тіло і підбиралася до горла.

Деякий час на поверхні виднілася голова з відкритим у німому крикові ротом. Потім трясовина заковтнула і її, увірвавшись через роззявлений рот у легені людини. У Стаса не було сил підняти голову і подивитися на небо, як належить у таких випадках. Весь час, поки він безуспішно боровся з болотом, прямо перед його очима лежав на купині рюкзак.