Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха

усі сім пекельних кіл, перш ніж відкривається чарівна печера Сезам і світло золота вдарить у очі щасливцям.

У нього в рюкзаку не золото, а папірці. Пачки папірців, котрі важать більше, ніж людське життя і хрускіт яких пестить слух краще за будь-яку музику.

Він — мільйонер. Хто завгодно з мільйоном — мільйонер. Стасові хотілося стрибати, верещати від щастя дурним голосом, та не можна: погоні нема, але це ще нічого не означає. Його можуть почути. Наздогнати, відібрати мільйон…

Відібрати? Хрін вам усім! Нате, вдавіться! Стас повернувся і тицьнув прямо перед носом дулю, потім зігнув руку у непристойному жесті. Після цього вияву зневаги до невідомого супротивника неквапом рушив далі.

Рано чи пізно ліс скінчиться. Це не північна тайга, де можна блукати тижнями. Знайомий мужик розповідав, як їздив на заробітки на Північ і як одного разу один його приятель заблукав у тайзі. Шукали п’ять днів, на шостий знайшли, загризеного комарами і ледь живого. Сам — корінний москвич, поїхав грошву зашибати, з незвички у цій тайзі ледь з глузду не з’їхав. Так ось, рано чи пізно лісові буде край. І що потім? — запитав себе Стас. Звичайно, до міста йому дороги нема. Зупинить машину, посуне до найближчого райцентру, відсидиться там… Ні! У райцентрі не сховаєшся, треба їхати до Києва. Правда, в такому вигляді не дуже й роз’їздишся. Навіть машина на трасі не зупиниться: дуже підозріло він виглядає.

Стоп, стоп! За бабки хто завгодно повезе. Дістатися до найближчого райцентру, прибарахлитися в першій же комісійці, а ще краще — на товкучці. І одразу — до Києва, там легше заховатися… Але це означає, що в нього вже не буде мільйона: мільйон навіть без копійки не вважається повноцінним мільйоном…

Стас зупинився і облаяв себе. Зрештою, це ідіотизм — не він для грошей, а гроші для нього. Звідки ця зажерливість? Звичайна жадібність небагатої людини, на яку несподівано впала купа грошей, — посміхнувся він, подумки відповідаючи на власне запитання. Цей мільйон дістався йому в кривавому двобої. З сімох залишився живим лише він один, і тепер побоювання втратити мільйон — досить природний стан.

Стас зітхнув і рушив далі. Думки його працювали в тому ж напрямку.

Отже, він купить шмоток. Купить сумку, велику й зручну. Дістанеться до Києва. Що далі? Можна махнути до Криму, купити хатку, відремонтувати, прибудувати пару кімнат і жити. На це все й на нові документи грошей стане. А там невже він не потурбується про себе? Непогано було б прикупити у Києві квартиру й здавати її… Ні, на все мільйона не вистачить. А якщо вистачить? Ні, будівництво всі бабки схаває. Гаразд, не будемо гадати. Побачимо, що вийде в Криму.

До Криму, до речі, ще дістатися треба.

Для цього потрібно хоча б до Києва доїхати. У будь-якому разі це місто не об’їхати. Є там кілька крутих приятелів, вони підкажуть, як краще крутнутися. Само собою, про мільйон їм знати не обов’язково. Отже, станція призначення — Київ.

А для цього треба ще з лісу вийти! Знову за рибу гроші! Замріявся, чувак! Губу відкоти, пойняв?

Стас мотнув головою. Це правильно, звичайно, але чому б і не помріяти з мільйоном за плечима?

Може, правда за бугор мотонути? Є люди, які можуть допомогти, долари не проблема, а за зелені гроші все легше: паспорт, віза, митниця, а там перед зелененьким папірцем взагалі на карачках повзають… Не годиться! Йому б тут спочатку осісти зручніше, а потім про забугір’я думати.

Стас уже стільки часу думав про мільйон, що йому закортіло подивитися на нього. Рюкзак упав з пліч на землю, Стас став перед ним навколішки. Однією рукою розв’язати шворки рюкзака було складно, але врешті-решт йому це вдалося. Піднявши рюкзак за нижній край, Стас труснув його.

Гроші дощем посипалися на траву. Акуратно заклеєні пачки. Їх було багато. Стас відкинув рюкзак, пхнув руку в купу пачок, взяв одну, навіщось понюхав. Потім, забувши про все на світі, тривалий час розкладав пачки, як діти в садку грають у кубики.

Намилувавшись своїм мільйоном, Стас поклав його назад до рюкзака. Треба йти. І не думати більше про гроші — це погано відбивається на психіці. Коли останню пачку поглинула паща рюкзака і сам рюкзак знову опинився за спиною, до Стаса повернулася холодна розважливість…

До болота він вийшов через двадцять п’ять хвилин. Спочатку потягнуло сирістю, потім стало більше комарів, і нарешті перед ним виникло болото. Він зробив кілька кроків — під ногами зачавкало, стрибнули врізнобіч жаби. За кілька метрів починалися грузькі місця. Далі йти не можна.

Стас почухав маківку. Цікаве становище, чорт забирай! Болото теж не вічне: але краще навіть не пробувати його перейти. А обійти? Рухатися паралельно йому, і рано чи пізно воно скінчиться… Це означає — витрачати час.

Стас трохи пройшов убік і знову зупинився. Ні, треба вертатися назад. Він точно пішов не в той бік. Заблукав. Як по-дурному це б не виглядало, але доведеться визнати — він збився з дороги, заблукав, і навряд чи йому скоро пощастить вибратися на трасу.

І одразу ж накотила втома. Стас скинув рюкзак на землю і опустився під дерево. Його миттю атакували комарі. Крекчучи, Стас підвівся, відійшов далі від болота, і знову втома змусила його сісти на траву. Комарів не поменшало, але втома була сильнішою за біль від укусів. Поспішати нема куди, — вирішив він. Блукати лісом ще дуже довго, для цього треба відпочити, набратися сил…

Він не знав, скільки часу йому вдалося поспати. Годинника він лишив на столі у Нінчиній квартирі, тому часу для нього не існувало. Зрозумів тільки, що збудило його погане передчуття.

Тільки-но залишки сну відлетіли, Стас почув голоси. Десь недалеко перемовлялися люди.

Стас розпластався на траві. Навіть якщо це не погоня, зустріч з людьми взагалі йому поки що небажана. А раптом це погоня? Всередині у нього раптом стало холодно й порожньо. Бігти нікуди, захищатися нічим.

Голоси ставали виразнішими. Стас поповз їм назустріч, обережно виткнув голову з-за дерева, трохи підвівся на простягнутих руках і побачив двох хлопців, що йшли прямо на нього. Вони рухалися метрів за десять один від одного й подеколи обмінювалися фразами. На плечі у кожного теліпався автомат.

Стас позадкував. Ці двоє женуть його якраз до болота. Сховатися не можна: їх навряд чи тільки двоє, їх більше, всі вони йдуть ланцюжком, це облава, справжнісінька облава, вони женуть його, немов дикого звіра.

Стас випростався і двома стрибками досяг